Шановний читачу, що означає розповісти, написати оповідання про прапор. Це ж все рівно, що описати, як сходить сонце чи як переливається барвами веселка… Забракне, мабуть, слів-фарб, емоцій.
Не можу позбутися позитивних емоцій від заходу з прапором у Фастові на День Незалежності, тому хочу переповісти коротко кілька власних життєвих епізодів, пов’язаних з нашим прапором.Дрогобич. Кінець березня 1990 року. Ще зимно. Холодний вітер з гір продуває до кісток. В центрі міста стоїть висока щогла, на ній майорить синьо-жовтий прапор. Поряд великий стенд, на якому приклеєні аркуші паперу з щирими любительськими віршами. На відстані до мене приглядається добровільний охоронець прапора, робітник долотного заводу.
Знайомимося. Він розповів історію, яка змушує його і ще кількох таких як він, відданих громадській справі однодумців, мерзнути на майдані. Піднімали тут прапор урочисто при великій кількості людей, а через кілька днів якась бабуся замітила, що підозріла постать вовтузиться на цьому місці. Поки дзвонила, звала на допомогу, «диверсант» устиг обкопати флагшток і, бачачи, що прапор не падає, ножівкою для металу перерізав трубу-стойку. Конструкція впала, прапор забруднився. Порушника спокою затримали. Він виявився відставним полковником, який приїхав відпочивати у місця своєї буремної молодості. Чи то в Східницю, чи в Трускавець.
- Навіщо Ви це зробили?
- Ви пойміте мєня правільно, я етіх сінє-жолтих пачкамі расстрєлівал, а оні опять неізвестно откуда появілісь... Что мнє оставалось дєлать?
- То все було колись, а тепер читайте, діду, рішення міської ради відносно підняття національного прапора.
- Я всьо понял, я законопослушний гражданін, вот Вам 100 рублей (чималі гроші на той час) сделайте всьо, как било.
- Діду, це не розмова. «Как било», ми вже робили, тепер Ваша черга.
Хтось пожалів незваного гостя, направив до ринку, а там за гроші знайшли йому зварника і помічників. Після цього в тих краях довго ніяких інцидентів не було. Можливо це якось і забулося б.
Та дзвонить давня знайома Наталя зі Львова. Пані розумниця, ерудит, музикант з непосидющим характером. - Йой, пане Андрію, яка в нас новина! Знайшли в Городецькому районі законсервовану з 1956-го року криївку Повстанської Армії. Так ми оце тільки звідтіль. Що казати, не зовсім весело. Довго добирались, а там стоїть черга, в основному чоловіки. Спускаються в нору-лаз. Вибираються знов наверх і мовчки йдуть. Я побоялася туди спускатись. Був Володя. Ідемо й ідемо, а він мовчить.
Я до нього: - Що там? Чому мовчиш? - Що казати? Це треба бачити, відчувати. Кімнатка-погреб 2 на 3 метри, холодно, сиро, горить свічка, на стіні портрет Тараса Шевченка, а над ним... синьо-жовтий прапор.
Це ж що то за люди були? Це ж треба мати такий характер, мужність, щоб більше 10-ти років жити в таких умовах, боротись і умирати за прапор, за Шевченка? А як вижив, пройти катівні і концтабори, щоб якась заблудла істота з більш ніж розвиненим хапальним інстинктом з екрану назвала тебе розбійником, бандитом… Я не можу зрозуміти цю державу…
Так, пане Володимире, кожного небайдужого розбирає сумнів, коли він бачить зарослі бур`янами святині, жовто-сині пивниці, засмічені громадські місця і дороги, і над всім цим бовваніє щось невиразне, вигоріле на сонці, яке зовуть чомусь прапором… Сумно, але годі про негатив, хочеться згадати й про хороше.
Літо 1990-го року. Велика зала Будинку вчених Академії Наук. Засідає українознавчий клуб «Спадщина». Знайомі обличчя по суботниках, мітингах, маніфестаціях.
Заходить Олександр Мосіюк, наш «спадщанин», замісник голови київської міської Ради. Вітається. - Саша… Пане Олександре, голова міськради хворіє? Чи де він там? Ви в місті самий головний, то коли ж, на кінець, Київ підніме національний прапор? Підняли прапори Рівне, Тернопіль, Львів, Івано-Франківськ, коли ж піднімем ми? За нами піднімуть Біла Церква, Фастів, Васильків, вся Україна…
Мосіюк перекладає папку з руки в руку, поправляє окуляри, посміхається лагідно: - Почекайте, ну почекайте трішки… Ортодокси-комуністи блокують. Є депутати невпевнені, ми їм пояснюємо... А ви працюйте… Працюйте.
Найкраще працював Володимир Яворівський. Кожну неділю в центрі Києва мітинги, мітинги. Як казали наші недоброзичливці, «шабаші Яворівського».
І, наостанок 24-тє липня. Прорвало. Від «ярма» (арка Дружби Народів) до Бесарабки ніде яблуку впасти. - Несуть! Не-су-уть! - прокотилося майданом, Хрещатиком. Освячене в Святій Софії розвернуте велике знамено пливе вузькою вуличкою зверху вниз на майдан.
Спереду великої процесії крокує козак Руслан Найда, несучи на плечах дівчинку років 6-7-ми. Вона почувається переможницею міста Жанною д’Арк, яка їде верхи з прапором в руках. За ними депутати різних рівнів, шановні люди несуть безцінний прапор. Охороняє його почесна варта із січових стрільців та козаків у строях часів Богдана Хмельницького.
На сходах міськради, біля щогли стається заминка. Один з київських депутатів, який повинен був голосувати позитивно, враз захворів. Бракувало кворуму.
Передбачливий Сергій Головатий, взявши когось з «молодої гвардії», помчав на пошуки так необхідного голосу. Знайшов. Привіз. Через двір провів у зал засідань. По дорозі міліціонери, омоновці, яких набилося повний двір, допитувалися, що їм робити.
- Не трястись. Все само собою зробиться. Чекати було непросто. Спека немилосердна. Моя дружина стояла під каштаном біля магазину «Тканини». Поряд літній чоловік втратив свідомість. Небайдужі люди понесли його в двір…
Враз одне з вікон міськради широко розчинилося. - Єе-е-е! Є-е-е-е рішення-я-я-я! Всі тиснуть один одному руки, обнімаютьсь, радіють як діти…Так, як і у Фастові 24 серпня на стадіоні. Заради таких миттєвостей варто жити. Шануймося, ми того варті.
А. Мороз, краєзнавець, Борова.
Фастів Інфо
Немає коментарів:
Дописати коментар