Науково-інформаційний бюлетень Фастівського міського історичного музею «Музей на колесах» Випуск № 1

Науково-інформаційний бюлетень №1 Фастівського міського історичного музею «Музей на колесах»//м. Фастів,  Київська  обл.: Фастівське МО ВУТ «Просвіта» ім. Т.Шевченка, Фастівська ГО «Музей на колесах», 2014 р.-  48с.(ілюстр.)                                  
Науково-історичне і краєзнавче видання                            
Видання підготовлено (включно з комп`ютерним набором, художнім оформленням, технічним і історико-хронологічним упорядкуванням) упорядником та затверджено до друку  редакційно-науковою радою Фастівського міського історичного  музею «Музей на колесах» 29.11.2014 року.                        
Головний редактор і упорядник: Мондзелевський Е.А.                      
                     
Рецензенти:

Козачок Я.В. –  проректор з навчально-виховної роботи Національного авіаційного університету,  доктор філологічних наук
Бухальська М.А.  –  кандидат історичних наук
Ситник В.П.  –  кандидат історичних наук

Редакційно-наукова рада:                                                                                                                                                      
Мондзелевський Е.А.– директор Фастівського міського історичного  музею «Музей на колесах»  (голова ради), історик, член Національної Спілки краєзнавців України.                            
Губський С.І.– науковий співробітник відділення історичних досліджень НДІ  Українознавства
Дросенко В.І. – науковий працівник Фастівського міського історичного  музею «Музей на колесах», член Національної Спілки краєзнавців України.

       Видання виходить друком з 2014 року і містить упорядковані наукові матеріали та нововиявлені факти з історії Фастівщини, Київщини і України часів національно-визвольних змагань українців у 1917-1922 роках. Вони отримані  на основі тривалої дослідницької праці і вивчення архівних матеріалів, які здійснює Фастівський міський «Музей на колесах», а також тих науковців та дослідників, які співпрацюють з музеєм. Значна частина поданих у бюлетені матеріалів друкується вперше.

ПРО НАШ МУЗЕЙ-ВАГОН ІСТОРИЧНОЇ ПАМ`ЯТІ І СОБОРНОСТІ  УКРАЇНИ У ФАСТОВІ  ТА ЙОГО РОБОТУ У 2014 РОЦІ

Шановний читачу! Ти тримаєш в руках перший випуск нашого щорічного музейного науково-інформаційного бюлетеня. Його рада музею вирішила випускати до дати проведення кожної наступної щорічної науково-практичної конференції з висвітлення подій національно-визвольних змагань українців у 1917-1921 років, дослідження доленосних історичних подій Злуки українських земель в Єдину Соборну Українську Державу. До нього будуть підбиратися найцікавіші дослідницькі праці і матеріали з життя музею.

            Протягом 2014 року у музеї відбулося чимало кардинальних змін в оформленні експозиції, наданні йому раритетного вигляду і збільшенні виставкового фонду, поліпшенні матеріальної бази та облаштування примузейної території. Нині тривають заключні роботи з встановлення старовинного макету паротягу до вагону-музею і запланованого розширення музейного комплексу в рамках реалізації його перспективного плану розвитку.

            Якщо глянути книгу відвідувачів і записи у ній за цей рік, то просто не віриться, якою широкою є географія екскурсантів нашого музею-вагону історичної памяті і Соборності України у Фастові. Це і східноукраїнські Дніпропетровськ та Маріуполь, західноукраїнські Луцьк і Львів, південноукраїнські Миколаїв і Одеса, північноукраїнські Ніжин та Суми, центральноукраїнські Лубни, Козятин, Вінниця, Житомир, Київ та майже всі міста нашої Київщини. Всі вони мали можливість детально ознайомитися з новою виставковою експозицією музею, від якої залишалися у захопленні. Три виставкові зали музею з понад 20-ма тематичними довідковими історично-інформаційними стендами дають широкі можливості ознайомитись з історією нашого краю і України, багатьма унікальними архівними документами про часи заключення Передвступного Акту Злуки українських земель в Єдину Соборну Україну 1 грудня 1918 року на ст. Фастів.

            Чимало екскурсійних груп прийняв протягом 2014 року музей і з теренів нашого Фастівського краю. Багато хто з них не чекав побачити такий масив історичних матеріалів про нашу Фастівщину, що демонструються в музеї. Бо музей швидкими темпами розвивається і не помітити цього неможливо.

            Про більшість своїх напрацювань ми плануємо повідомляти у бюлетені, який є своєрідним підсумком науково-пошукової та, в певній мірі, культурно-просвітницької роботи музею за попередній рік. Більшу частину місця у цьому бюлетені логічно займають матеріали минулорічної науково-практичної українознавчої конференції та матеріали тих науковців, які приїхали на наш захід. Нижче наводяться фото і програма цієї конференції:

                                                                                          ПРОГРАМА

           І-шої  Фастівської  науково-практичної  українознавчої  конференції 

                                             «Україна 1917-1922 років»

          01.12.2013 року,                                               зала Фастівського НВК «Ліцей інформаційних 

                                                                                      технологій – Спеціалізована ЗОШ І-ІІІ ступенів».

  

Сергійчук Володимир Іванович (м.Київ), професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Тема: «Дослідження маловідомих сторінок історії України періоду 1917-1922 років».

Ситник Віктор Петрович (м.Фастів, Київська обл.), кандидат історичних наук

Тема: «Діяльність М.Міхновського і військового клубу ім.П.Полуботка у період революційних подій 1917 року».

Єрмашов Тарас Васильович (м. Буча, Київська обл.), здобувач Інституту української археографії і джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України.

        Тема: «Діяльність С.Єфремова в період Української національно-демократичної революції 1917-1922 р.».

Мельник Віталій Макарович (м.Фастів, Київська обл.), краєзнавець, співробітник Фастівського міського музею «Музей на колесах»

Тема: «Фастівщина напередодні і на початку революції 1917 року».

Мондзелевський Едуард Адольфович (м.Фастів, Київська обл.), директор Фастівського міського музею «Музей на колесах», член Національної Спілки краєзнавців України

Тема: «Про історичний похід січових стрільців на Київ через Білу Церкву, Фастів і Мотовилівку у листопаді-грудні 1918 року».

Федоренко Олександр Анатолійович (м. Київ), здобувач відділу теорії та історії політичної науки Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім.І.Кураса НАН України.

        Тема: «Геополітичні наслідки бою під Мотовилівкою 18 листопада 1918 р.»

Губський Сергій Іванович (м.Київ), науковий співробітник Національного науково-дослідного інституту українознавства і всесвітньої історії (ННДІУВІ)

Тема: «Висвітлення діяльності січових стрільців під час антигетьманського повстання в листопаді-грудні 1918 року в українській історіографії».

Дросенко Володимир Іванович (м.Фастів, Київська обл.), співробітник Фастівського міського музею «Музей на колесах», член Національної Спілки краєзнавців України

Тема: «Отаман Ф.Богатиренко. Повстанська діяльність і трагічна доля».

Петриченко Катерина Вікторівна (м.Київ), провідний науковий співробітник відділу використання іфнормаційного документознавства ЦДАЗУ.

        Тема: «Постать Д.Терпила (отамана Зеленого) в оцінці сучасників і нащадків».

    

 Іванець Андрій Валерійович (м. Сімферополь), голова правління громадської організації "Таврійська гуманітарна платформа".

        Тема: "До питання про українську періодичну пресу в Криму у 1917 р.".

            Учасники конференції мали можливість відвідати виставкові зали музею, оглянути його доволі цікаву експозицію, якомога ближче познайомитися із новими експонатами та матеріалами, якими поповнився музей в останній період. Лише декілька доповідачів з поважних причин не доїхали 1 грудня 2013 року до Фастова, але і їм ми надали можливість висловити свої думки та ознайомити наших читачів із власними дослідницькими напрацюваннями з історії України періоду 1917-1922 років. Вимога була лише одною: вчасно подати належним чином оформлені матеріали своїх доповідей, більшість з яких увійшла в нашу традиційну рубрику бюлетеня «За матеріалами науково-практичної конференції музею».

            Також у цьому бюлетені і у всіх наступних ми будемо намагатися якнайдетальніше викласти власні результати роботи з дослідження історії Фастівщини періоду 1917-1922 років. 1922-й рік беремо у згаданих часах національно-визвольної боротьби невипадково, незважаючи на відому останню невдалу організовану збройну спробу Армії УНР під проводом Ю.Тютюнника у листопаді 1921 року відновити своїм вторгненням з території Польщі самостійність України. Бо саме протягом цього 1922 року, як свідчать архівні матеріали, у нашому краї ще продовжувала точитися активна повстанська боротьба проти встановлення радянської влади, здійснювалися далеко непоодинокі внутрішні спроби відродити українську державність. Тільки наприкінці цього року органам ГПУ вдалося схопити грізного повстанського українського отамана Івана Гайового з Дорогинки, приборкати репресіями і силою непокірних селян Фастівщини. Аби зібрати якнайбільше фактології про ці події, наукові працівники музею ведуть систематичну скрупульозну роботу в місцевому архіві та центральних архівах м. Києва з дослідження нових матеріалів. Адже тривалий час  історія нашого краю вивчалася тенденційно. Тому вже у цьому випуску читачі зможуть глибше познайомитися із численними архівними матеріалами, які проливають багато світла на ту чи іншу темну сторінку з історії Фастівщини і України періоду 1917-1922 років.

            Запевняємо, що наш бюлетень буде завжди цікавим. Читайте його і досліджуйте разом з нами історію нашої України!

З повагою до всіх наших читачів і за дорученням музейного колективу,

                                  директор Фастівського міського історичного музею

                                                          «Музей на колесах»            Е.А. Мондзелевський

•ІНШІ ФОТОМАТЕРІАЛИ З ЖИТТЯ І ДІЯЛЬНОСТІ ФАСТІВСЬКОГО МІСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО МУЗЕЮ «МУЗЕЙ НА КОЛЕСАХ» У 2014 РОЦІ:

 •ЗА МАТЕРІАЛАМИ ПЕРШОЇ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ МУЗЕЮ «УКРАЇНА 1917-1921 РОКІВ» У ФАСТОВІ 01.12.2013 РОКУ

 Віталій Мельник, дослідник-краєзнавець, співробітник ФМІМ «Музей на колесах»,                     

                         м.Фастів  

ФАСТІВЩИНА НАПЕРЕДОДНІ І НА ПОЧАТКУ

РЕВОЛЮЦІЇ 1917 РОКУ      

 

            Багато відвідувачів нашого міста частенько питають: «А чому саме у Фастові було підписано Передвступний Акт Злуки між УНР і ЗУНР? Яким чином він опинився на перехресті великих історичних подій в Україні того часу?»

Для відповіді на це питання потрібно уважно подивитися на його розвиток напередодні початку І-ї світової війни і, особливо, на початку революції 1917 року, яка принесла довгоочікувану незалежність нашій Українській державі, а також на його географічне розташування і соціально-економічний стан.

            Першу світову війну населення містечка Фастова Васильківського повіту Київської губернії зустріло значним зростанням у своєму прирості. Якщо на 1900-й рік його чисельність тільки наближалася до 10 тисяч мешканців, то у 1912-му їх вже було значно більше 10-ти тисяч осіб, дві третини якого складали євреї. Відбувалося це через зріст промислового виробництва і залізничних перевезень у нашому краї. Залізниця зробила наше містечко важливим стратегічним вузловим пунктом, через який здійснювалася торгівля майже у всі краї півдня тогочасної Російської імперії. У цей час вокзал містечкової станції був вже кам`яним, хоча у 1876 році його приміщення було збудовано з дерева. Цей вокзал давав працю багатьом мешканцям містечка, особливо візникам для розвозки пасажирів, а також був місцем пересадки людей для продовження поїздок в інші напрямки курсування.

Разом з тим, відсоток селян у Фастові продовжував залишатись великим. Так, за люстраційними відомостями 1912 року у містечку нараховувалося аж 879 селянських господарств, з яких 140– мали земельні наділи до 1 десятини, 285– до двох десятин, 221– до 3-х десятин, і лише 16– 10 десятин і більше. За всіма ними числилось 167 коней та 93 голови великої рогатої худоби, що свідчить про значний відсоток наших земляків, які продовжували займатися сільськогосподарською працею.

Найбільший же відсоток фастівчан напередодні І-ї світової війни був задіяний у торгівлі і промисловому виробництві. Робочих місць вистачало: на мідно-котельному заводі Ф.Брандта, на пивзаводі Ю.Сібера і М.Саальмана, на багатьох дрібних цегельних заводиках, 3-х казенних винних лавках, 4-х приватних пивних трактирах, на чималому центральному Єврейському базарі та інших торгових та промислових об`єктах.  Але благополучній праці фастівських робітників, як вже згадувалося, у 1914 році завадила І-а світова війна.

І-а світова війна зачепила Фастів з усіх боків. Багато фастівчан тоді відразу було мобілізовано на фронт, вся промисловість була переведена на працю для потреб військових, а через Фастів постійно пересувалися ешелони зі зброєю і солдатами.

Окрім того, ця війна дала поштовх для розгулу прихильників самодержавства на Фастівщині, які після революції 1905 року були принишкли. Натомість, у 1914 році вони високо підняли голову і почали наступ на все українське у краї і всі попередні проукраїнські здобутки місцевого населення. Того року чимало українських організацій і клубів було закрито як по всій Київській губернії, так і у Фастівській волості, і у Веприківській, і в Мотовилівській та інших волостях зокрема, куди на той час входили населені пункти нинішньої Фастівщини. Проросійським промонархічним же організаціям губернська і волосна влада всіляко сприяли. Так, проросійськими  мешканцями Фастова 30.05.1914 р. було зареєстровано у містечку відділ чорносотенного промонархічного «Русского народного союза Михаила Архангела» на чолі з Ф.І.Гавриловим, який з початком війни розв'язав тотальне переслідування всілякого українського громадського слова. Останнє тоді могло потрактуватися як прихована симпатія до ворожих «австро-угорських мазепинців» і мати відповідні наслідки фізичного насилля чи арештування жандармами. Самого населення містечка разом з х.Потіївкою, але без примістечкових сіл Снігурівки, Кадлубиці і Заріччя нараховувалося у цей час 11166 осіб (8071 іудеїв, 3046―римокатоликів і православних у співвідношенні 1:2, розкольників ― 24, штундистів ― 25, з яких 27 були дворянами, 18 ― духовними особами, 263 ― військовими і міщанами, 2738 ― державними селянами). У цей час серед нього відбувалися значні економічні і соціальні реформи, які багато людей не сприймало. Війна цьому не була завадою і, наприклад, у краї успішно «добивалися» старі церковно-приходські школи і відкривали нові «міністерські». Внаслідок цього, у 1914 році у всьому Васильківському повіті залишиться лише 10 церковно-приходських шкіл, а з прийняттям 20.06.1917р. новим російським революційним Тимчасовим урядом нового закону про шкільництво вони перестануть діяти зовсім, після чого освітні функції будуть передані державі (хоча і в нових народних міністерських училищах повсюдно найпершим за списком викладачем лишиться священик, а найголовнішим навчальним предметом «Закон Божий»).

Немаловажливим фактом в житті Фастівщини 1917 року було будівництво  на її теренах стратегічної гілки державної залізничної лінії Гришине – Рівне, яку розпочали зводити на Донбасі на початку І-ї світової війни у 1914 р. Довжина залізниці планувалась у 866 верст і це будівництво на Фастівщині проводилось незважаючи на війну. Лінія, яка починалась від ст. Гришино (нині – м. Червоноармійськ Донецької області), мала проходити через Павлоград – Новомосковськ – Царичанку – Кобеляки – Ганновку – Глобине – Золотоношу – Фастів – Новоград-Волинський – Рівне. Залізниця призначалась для створення найкоротшого зв’язку між промисловими регіонами Волині та Донбасу. У нашому краї зводити насип для цієї залізниці почали через Фастівець, Снігурівку, Фастів, Волицю і Скригалівку, але революційні події в Росії у 1917 році не дали можливості її добудувати. Так і залишились донині від того незавершеного будівництва воєнного періоду стояти у згаданих населених пунктах лише одні так звані залізничні кам`яні «бики» та  насипи.

Сама ж Лютнева революція 1917 року своїми відголосками до Фастова дійшла не відразу. Тільки наприкінці березня- початку квітня 1917 року до Фастова почали надходити нові революційні реформи. Вони, здебільшого, стосувалися розширення прав людей на зібрання і створення своїх громадських товариств і організацій. За новим законодавством у мешканців колишньої Російської імперії з'явилася можливість створювати місцеві ради депутатів і виконавчі комітети, різні національні громадські товариства та об'єднання.

Так, у містечку Фастові у березні 1917 року також виникла місцева рада депутатів у складі 32 чоловік (з представників Української Партії Соціалістів-Революціонерів, Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, сіоністів з Сіоністської Демократичної Організації,  БУНДу, РСДРП (меншовиків), „Спілки” і лише 1-го більшовика у ній − Щавинського тощо) та створений нею виконком з 6 депутатів. При виконкомі обов`язково мав бути сформований продкомітет, який працював для потреб фронту, так як Російська держава продовжувала вести війну. Поряд з державними волосними органами  влади (волосний староста М.Яшкір- уродженець с.В.Офірна) і місцевими військовими (донськими казаками сотні 49 Донського козачого полку) рада почала відігравати важливу, якщо не головну, роль у житті Фастова і Фастівської волості того часу. Рада зайняла гарне приміщення клубу по вул.Воскресенській, у якому майже щодня відбувались різні збори з питань «революційного оновлення» життя містечка. Лідерство у раді мали керівники основних депутацій (Забарський, Перельман, Федоров ─ депутат складу колишньої ІІ-ї Російської ДержДуми тощо).  Вони утворювали різноманітні комісії, які втілювали у життя реформаційні нововведення і займалися вирішенням місцевих проблем і конфліктів. Часто Фастівська рада у 1917 році розбирала питання різних страйків, які у цей час почастішали на всіх місцевих заводах через різні економічно-соціальні вимоги. Також рада часто обговорювала питання малої кількості відкритих торгівельних лавок у містечку, які продавали м'ясо і борошно (1 і 3 відповідно). Аби фастівчани знали про рішення ради, вона неодноразово друкувала свої відозви. Вони, як свідчать вихідні дані на них, найчастіше друкувалися у місцевій друкарні заможних власників Полонських і П.М.Рабиновича, що знаходилася у той час по вул.Воскресенській, 7 (нині- вул. Соборна).

   Саме містечко весною  1917 року ще більше вирувало, ніж рада. У ньому часто відбувалися різноманітні мітинги (на російській, українській і єврейській мовах), почали виходити російськомовні газети «Голос» і «Фастовские известия». На мітингах дуже часто фастівчани вступали у нові партії, обирали своїх представників до утвореної небільшовицької місцевої ради та продкомітету. Декілька гучних мітингів робітників і робітниць провів єврейський БУНД, що у цей час почав істотно у Фастові розростатися. Запис у його члени, як свідчать опрацьовані мною документи, проводився в конторі місцевого Ремісничо-Ссудного ощадного товариства д.Маркмана.

10.04.(23.04.) 1917 року у Фастові провели свій перший мітинг і місцеві жінки (близько 300 учасниць, в основному єврейок), які до ради делегували обрану від них голову Л.Е.Бас, а до продкомітету ─ Н.М.Патлах. Але найвпливовішою і найчисельнішою єврейською організацією містечка того часу була таки фастівська СДО (запис до її лав проводився Н.Скороход). Вона була дуже активною. Наприклад, 16.04.(29.04.)1917р. вона добилася відкриття у містечку для своїх прихильників 2-х груп курсів грамоти (навчання єврейській і російській грамоті, історії євреїв, арифметиці, читанню і іншим наукам) і нової єврейської гімназії. У Фастові не діяли щодо євреїв «межі осілості» та ліміти при вступі до  середніх та вищих навчальних закладів, так як у великих містах, тому в окремих випадках за бажання вони могли тут зайняти чи не всі  100% учбових місць у них. Наприклад, у Фастівській гімназії Г.Галковського в 1917 році вони з 255 учнів займали 220 місць, коли католики і православні лише 35 (16 і 19 відповідно). У групи курсів грамоти відразу також записалося до 200 бажаючих фастівчан, тому згодом кількість цих груп у містечку збільшили.

Дуже активними у Фастові у 1917 році були і меншовики (запис нових членів РСДРП меншовицької проводився на квартирах Б.К.Принценталя ─ на початках заступника новозаснованої Ради робітничих і солдатських депутатів (вул.Воскресенська, 7) і Е.Л.Гуртового (вул.Вокзальна, 28). Меншовики мали вплив на згадувану газету «Голос», яка була їх рупором, і в місцевій раді майже у всіх питаннях верховодили.

Активними були партійні і громадські рухи не тільки містечка Фастова, а й сусідніх волосних центрів та сіл. Так, за опрацьованими документами можна побачити, що 11.04.(24.04.)1917р. відбувся сільський схід у с.Півнях Кожанської волості, на якому були обрані місцевий виконавчий комітет (голова ─ К.Рибак) та продкомісія (голова ─ В.Малюк). Чимало людей зібрав 16.04.(29.04.)1917р. аналогічний революційний мітинг у волосному селі Веприк на Фастівщині. На ньому місцевий український активіст вчитель М.А.Іваненко докладно роз'яснив людям права новоутвореного волосного і сільських виконавчих комітетів, нові принципи укладу життя внаслідок Лютневої революції.

            Слід зазначити, що у новопосталій Фастівській раді робітничих і солдатських депутатів українські впливи також істотно відчувалися, бо вона підпорядковувалася аналогічній губернській Київській раді, а та практично повністю контролювалася т.зв. „Українським блоком” (об`єднаня соціал-демократів УСДРП і есерів УПСР).  Остання надавала допомогу щодо дій радам на місцях по всіх теренах Київщини. Окрім того, українське населення сіл Фастівської волості, яке там складало абсолютну більшість, надавало українським організаціям містечка Фастова неабияку свою підтримку. Тому і влада Центральної Ради до лютого 1918 року тут визнавалася беззаперечно, незважаючи на спроби осередку більшовиків влаштувати у Фастові окремі акції солідарності з робітниками Києва чи протесту проти арештів їх однопартійців по Україні. Про їх гучність вони повідомляли лише у свої більшовицькі газети в Києві («Пролетарскую мысль» тощо), а на місцеве населення враження вони не справляли зовсім. Бо вони й не могли справляти якогось враження на фастівчан, так як осередок більшовиків, не зважаючи на різноманітні агітаційні спроби із залучення нових членів, не мав і десятка чоловік у своєму складі, щоб на щось у Фастові у 1917 році впливати. Це наочно засвідчили результати виборів до Українських Установчих Зборів УНР, які вдалося провести наприкінці того року на Київщині Центральній Раді. За їх результатами, у Фастові 1-2  місця отримали єврейські СДО і БУНД, 3-тє місце – Український блок, а більшовики і  Російський блок замикали десятку учасників виборів. Вцілому ж по Васильківському повіту і Київській губернії Український блок (УПСР і УСДРП) тоді впевнено взяв перше місце. Тому то у листопаді 1918 року мешканці Фастівщини активно підтримали антигетьманське повстання, коли гостро постало питання можливої втрати Україною незалежності через загравання П.Скоропадського з російськими білогвардійськими діячами. І тому то так легко у ніч з 16-го на 17-те листопада 1918 року Фастів був взятий повсталим військом січових стрільців. Тут була чимала підтримка з боку місцевого населення, яка дозволила Директорії відновленої УНР закріпитися і у належних спокійних умовах прийняти делегацію своїх українських побратимів із ЗУНР.

Рекомендована література:

1.       Винниченко В. Відродження нації. Видання в трьох томах.– Київ-Відень,1920 

2.       Кравченко Н. М., Чиговська Л. Г., Неліна Т. В., Фастівщина: сторінки історії. Фастів, 2004

3.        Мондзелевський Е.А. Короткий хронологічний літопис Фастівщини від товариства «Просвіта» //   Фастівське МО ВУТ «Просвіта» ім. Т.Шевченка.  –  Фастів:  2014.  –  Вип. 2.  –  132 с.

4. Похилевич Лаврентий Иванович (1816-1893). Сказания о населенных местностях Киевской губернии. К., 1864.  –  Біла Церква: Вид. Ол.Пшонківський, 2005. С. 300-402

             5. Список населенных мест Киевской губернии. К., 1900. С. 434-533

6.        Фонди Фастівського міського музею «Музей на колесах»

                     ПРО ІСТОРИЧНИЙ ПОХІД СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ

             НА КИЇВ ЧЕРЕЗ БІЛУ ЦЕРКВУ, ФАСТІВ І МОТОВИЛІВКУ

                                У ЛИСТОПАДІ-ГРУДНІ 1918 РОКУ

                                             Мондзелевський Е.А.,  директор ФМІМ «Музей на колесах»,

                    науковий працівник музею, член Національної Спілки краєзнавців України,

                                                                                                         м.Фастів

            Антигетьманське повстання 15.11.1918 року і Мотовилівський бій 18.11.1918 року, як і назагал визвольні змагання українців 1917-1921рр., стали прикладом і свідченням небаченого героїзму українських вояків в умовах, коли слід було в кровопролитних боях відновлювати самостійність нашої держави. Головне питання, яке сьогодні часто обговорюється при аналізі тих історичних подій: «Через які саме дії необхідно було у листопаді-грудні 1918 року проливати кров і відновлювати самостійність нашої держави?».  І ось тут оцінки інколи діаметрально розходяться, хоча з погляду державотворення цю відповідь можна висловити однозначною тезою: «Через недолугі рішення її владних правителів того часу, які страждали проросійськими ментальними пережитками і автоматично переносили їх на процес управління Українською державою».  Ці правителі і політики, як свідчить подальша історія, не мали жодного теорітичного шансу на успіх своїх задумів серед українського народу, бо «колишня велика Росія» ніяк не вивітрювалася з їх голів. Вони виявилися тоді негідними свого війська – війська відважних героїв і справжніх патріотів України. І саме під таким аналітичним кутом слід розглядати історичний похід українських січових стрільців на Київ через Білу Церкву, Фастів і Мотовилівку у листопаді-грудні 1918 року.

  Сьогодні дуже часто можна почути думку про те, що сварки українських політиків у той драматичний історичний час призвели до внутрішнього громадянського протистояння і допомогли зовнішнім недругам легко згубити нашу державу. Це дає  підстави деяким сучасним дослідникам представляти події тих часів виключно братовбивчим громадянським конфліктом і  внутрішньою боротьбою за владу, знівельовувати перемогу української стрілецької зброї у доленосному Мотовилівському бою. Хоча, чомусь всі вони забувають, що на кону тоді стояло найцінніше національне надбання і змістове поняття – державна незалежність України.  І хто б нині як не виправдовував дії гетьмана П.Скоропадського у той час, у них не знайдеться відповіді на одне просте питання: «Як може український очільник держави зріктися державної незалежності України?». Аксіома полягає у тому, що він цього зробити  не має морального права за будь-яких умов (!). І саме у цій площині слід шукати причини особистої трагедії керманича України гетьмана П.Скоропадського.

            Восени 1918 року політика тодішнього керівника Української Держави гетьмана Павла Скоропадського – генерала царської армії з козацьким родоводом – наближалася до своєї критичної точки. Менталітет багатьох урядовців гетьманської держави важко сприймав справжні національні прагнення українців, тому і призвів невдовзі це державне утворення до краху. Опертя на старі монархічні кадри з проросійськими настроями у процесі «будівництва України» не зустріло підтримки проукраїнських політичних сил та призвело до наростання значних опозиційних настроїв до гетьмана. Ненавидячи в душі все українське, прихильники «нєдєлімой» Росії зайняли, як не дивно, більшість державних посад гетьманської держави і таким змістом її наповнювали. Якщо десь і відкривалися необхідні для держави інституції і заклади, то провідні позиції у них у багатьох випадках  займали посадовці з антиукраїнським менталітетом, для яких займані посади були лише місцем заробітку. До того ж, гетьманським урядом було дозволено осісти в Києві і інших містах України різноманітним білогвардійським втікачам і легально створювати свої чорносотенні добровольчі дружини. Ці дружини у побуті дуже часто влашто-вували відверті антиукраїнські виходки і напади, що викликало обурення в людей і української патріотичної громадськості. Тому остання намагалася  всіляко протидіяти гетьману та його уряду, до якого претензій у людей вистачало. Гетьманський переворот приніс з собою дуже великі зміни національно-політичного і соціального характеру. Тому гетьманську "Українську Державу" люди для себе чітко асоціювали з кількома словами: "гетьманські старости" і «німаки», "карні експедиції з різками" для селян від каральних загонів  «державної варти», "руська офіцерня" і «білогвардійські дружинники» тощо.

Найчисленішу опозицію до гетьмана складав  Український Національний Союз — координаційне об‘єднання  політичних партій (УПСФ, УСДРП, УПСР, УПСС) і громадських організацій (Селянська Спілка, Учительська Спілка, Правниче Товариство, Союз Залізничників, Поштово-Телеграфний Союз, Лікарська Спілка, Товариство «Просвіта», інші тощо), що постало на початку серпня 1918 року шляхом реорганізації з раніше утвореного у травні попереднього Українського Національного Державного Союзу. Ця опозиція постійно критикувала гетьмана за відхід від національної ідеї, за російськомовність, вимагала відновлення УНР і повернення рес-публіканських демократичних засад побудови держави. Нею заявлялося, що влада Скоропадського антиукраїнська по суті і що тримається вона лише на німецьких штиках і промосковських організаціях без підтримки свого народу.

            Так, зважаючи на вищевикладене, у боротьбі з проукраїнською опозицією  доводилося тоді будувати свою Українську Державу гетьману Скоропадському. Сам він заявляв, що «будує Україну на зло українцям», які його не розуміють. Своїх опонентів він представляв новітніми більшовиками і демагогами, наявність колишніх монархістів на державних посадах виправдовував потребою залучення фахівців, церковні симпатії виправдовував потребою дотримання канонічної єдності Російської Православної Церкви, тривалу німецько-австрійську присутність та факти самоуправства їх вояків – необхідністю виконувати міжнародні договори і забезпечувати безпеку від більшовицької Росії, російськомовність своїх урядовців та повільне запровадження  державної мови у навчальних закладах – потребою витримки часу, контакти з діячами білого руху та наявність в Україні багатьох білогвардійських добровольчих дружин –  потребою допомогти Росії звільнитися від більшовизму. На закиди, що в «його Україні», крім назв посад немає нічого українського, заявляв про необхідність спочатку створити державу, а вже потім її розбудовувати. Але час проходив, а «розбудова» гетьманської держави тривала без змін і все більше переконувала українців у неминучості того, що станеться 14.11.1918 року.

Відомо, що успіх у Мотовилівському бою Директорії забезпечило білоцерківське січове стрілецтво. Це були, в основному, колишні полонені австро-угорські вояки-українці, яким у 1917-18рр. судилося стати основою війська УНР. Саме воякам Легіону Українських Січових Стрільців австро-угорської армії, що в 1914-1917рр. попали в російський полон у табори на Волзі, Сибіру, Туркестану, копалень донецько-криворізького басейну та інших місць колишньої широкої Російської імперії, призначено було стати творцями нової формації українського війська у містечку Біла Церква Васильківського повіту Київської губернії.

23.08.1918 р. на неодноразові прохання колишніх старшин січового стрілецтва і окремих проукраїнських діячів опозиції гетьман П.Скоропадський нарешті погодився видати наказ про створення з колишніх січовиків УСС окремого стрілецького військового загону з розташуванням у м.Білій Церкві (командир–  полк. Є.Коновалець, заступник– А.Мельник, дозволений набір до загону– не  більше 1000 багнетів). Місце дислокування підрозділу у Білій Церкві було вибрано навмисно, аби стрільці знаходились подалі від Києва і не мали можливості своїми багнетами впливати на владу, яка на початку травня 1918 року їх розформувала. Окремо слід зазначити, що командир ОЗСС полк. Є.Коновалець у розмовах з гетьманом запевнив останнього, що стрілецтво завжди буде вірне гетьманській владі за умови «якщо вона буде боронити»  самостійну і «від нікого незалежну українську державу», після чого йому були надані необхідні кошти та реквізит для початку організаційних робіт зі створення загону. Як згадують очевидці, закипіла тоді праця стрілецьких старшин, а до Білої Церкви зі всієї України почали прибувати колишні січові стрільці. У Києві командування білоцерківського ОЗСС залишило лише канцелярію, у якій могли зареєструватися бажаючі стрільці. Після реєстрації їх групами потягами висилали до казарм у Білій Церкві, якими стали колишні приміщення покинутого шпиталю поблизу містечка з прокладеними залізничними рейками.

Перші стрільці, що приїхали до Білої Церкви, 2 тижні займалися приведенням майбутніх помешкань до ладу та прибиранням бараків, заготівлею військових і продовольчих запасів. Коли наприкінці вересня 1918 року до білоцерківських казарм почали прибувати цілі відділи колишніх стрільців, то відразу була організована професійна бойова «муштра». Душею всієї цієї організаційної і вишкільної праці був сотник Федь Черник, який мав незаперечний авторитет серед білоцерківського стрілецтва. Завдяки йому для «муштри» було запрошено обізнаних у військовій справі стрілецьких старшин і підстаршин (Богдана Гнатевича, Володимира Чорнія, Володимира Стрільчука тощо), а до Стрілецької Ради включено старшин з достатнім бойовим досвідом (І.Чмолу, Р.Сушка, Р.Дашкевича, В.Кучабського тощо). Штабом керувати довірили полковнику Андрію Мельнику, який у більшості проводив навчання, так як командир загону полк. Є.Коновалець мусів часто виїжджати до Києва для вирішення необхідних питань функціонування підрозділу.

            Але політичне становище тих днів примусило стрільців займатися не лише тренуваннями, а й уважно слідкувати за розвитком подій в Україні. Вони бачили, що між УНС і гетьманським урядом наростає протистояння. Особливо воно зросло, коли А. Ніковський уступив 18 вересня головування в УНС В.Винниченку, який мав особисту антипатію до гетьмана. Відтоді нещадна критика політики П.Скоропадського з боку УНС посилилася удвіччі. В.Вінниченко відразу взяв курс на повалення гетьманської влади будь-якими методами. Він мав багато прихильників, бо багато-хто з українців вважав його «захисником нації і мужицьких прав» ще з часів Генерального Секретаріату, який він очолював за Центральної Ради.  Вінниченко майже щодня бачився з німецьким послом ґен. Ґренером, часто відвідував  гетьмана й гаряче рекомендував йому спертися на національні проукраїнські кола. Гетьман пішов на окремі поступки і наприкінці жовтня 1918 року частині представників УНС було надано міністерські портфелі, а деяких реакційних гетьманських міністрів звільнено. Але більшість гетьман, зрозуміло, зберіг за собою, і через неї продовжував проводити свою політику. Вінниченко у відповідному дусі коментував всі ці дії на засіданнях УНС, пришвидшуючи перетікання на свій бік «хитаючихся». І хоча його соціалістичні гасла лякали не тільки гетьмана, а й німців, з ним мусіли рахуватись. Згодом у своїх спогадах про ті часи він сам напише, що його участь в УНС  «була вже тільки засобом сховати дійсні цілі й наміри, які виникли в мене ще під час задушеного літнього повстання на Україні»³. Саме тоді гетьман заарештував іншого свого впливового опонента С.Петлюру, якого у листопаді довелося йому таки відпустити з під варти.

            Але відкрито говорити про повстання тоді всі ще боялися, бо гетьманські служби І.Кістяковського мали розгалужену агентуру і арештовували всіх за найменшої підозри. Трохи згодом, як зазначає В.Вінниченко у своїх спогадах, «до підготовчої роботи було втягнено так звану Раду залізничників з А. Макаренком і ґенералом Осецьким на чолі. В руках сеї Ради була залізнича військова варта по всіх лініях залізниць і залізничний полк у самому Київі. Ґенерал Осецький крім того обіцяв, що незабаром він матиме таких 60 полків по Україні, що кадри сих полків уже ніби були, треба було тільки грошей, щоб скомплектувати їх. Але головною нашою силою, на яку я, принаймні, найбільше рахував, був полк Січових Стрільців, галичан, що стояв у Білій Церкві»³. Але «Січові Стрільці–  як зазначає далі В.Вінниченко –спочатку вагались. Будучи цілком солідарні в ідеї, вони, як військові фахівці, бачили реальну силу гетьманщини й німців, і не одважувались вступати з нею в борню». І хоча чутки про наміри П.Скоропадського зректися незалежності України на користь федеративного об'єднання з Росією восени 1918 року почали лунати все голосніше, гетьманські  урядовці всіляко від них до 14.11.1918 року відхрещувалися.

Особливо непокоїла  опозицію велика дружба гетьмана з білогвардійськими генералами Дону, Кубані і Тереку, які не знаходились під більшовиками. Їх переговори кожен трактував по-своєму і чутки про таємну підготовку об'єднання  у білогвардійській Російській федерації з Україною у складі  жваво обговорювались. Хтось їм вірив, хтось–ні, але хвилі антигетьманського обурення набирали нової сили. Відповідно, по Києву і  Україні почали кружляти чутки, що УНС готує повстання проти гетьмана. До УНС почали приставати інші люди, невдоволені політикою гетьмана, почали з'являтися делегації з губерній. Сили і вплив УНС почали збільшуватись, тому і білоцерківські стрілецькі командири і старшини підтримували з ним дружні зв`язки.

             Найпереконливішим доказом сумнівних планів гетьмана щодо майбутнього його держави для білоцерківського стрілецтва стали факти зустрічі П.Скоропадського і  донского білогвардійського генерала П.Краснова на ст. Скороходово біля Полтави на початку листопада 1918 року та досягнутих там таємних домовленостей щодо майбутнього Росії. Гетьман народу пояснень не давав, а надруковані у харківській пресі висловлювання Краснова про цю зустріч явно свідчили, що Скоропадський не проти відродження «великої Росії». Не дивно, що коло опозиції розширилось, а останнім вибуховим чинником антигетьманського листопадового повстання і мотовилівського збройного протистояння стало оприлюднення 14.11.1918 року П.Скоропадським Грамоти до українського народу про згоду на федерацію у єдиній Всеросійській державі без більшовиків. Ця грамота для білоцерківського стрілецтва стала останнім штрихом для розірвання «союзу» з «зрадником-гетьманом» і саме Біла Церква стала початковим центром антигетьманського повстання.

 Вже напередодні проголошення П.Скоропадським горезвісної грамоти від 14.11.1918р.  занепокоєне керівництво УНС скликало таємну нараду, де за участю викликаних з Білої Церкви стрілецьких старшин було обговорено шляхи протидії намірам гетьмана і вироблено план повстання. Як згадує В.Вінниченко: «13-го листопада 1918 року в помешканню Міністерства Шляхів (Бібіковський Бульвар) одбулося те історичне таємне засідання (з участю всіх партій, навіть есефів), яке закінчило добу Гетьманщини на Україні. Одбулося воно в напруженій, грізній атмосфері міста, по якому в усіх напрямах ганяли на автомобілях озброєні відділи руських офіцерів, що розшукували те засідання. (Охранці й Урядові, розуміється, було про його відомо). "Провалу" всього зібрання можна було чекати кожної хвилини, бо за більшістю членів  Н. Союзу  ходили  гетьманські шпики. Через цю обставину, а також через те, що просто небезпечно вже було ходити по улицях, деякі з членів, яким забракло мужности, зовсім не прийшли. Між іншим не явився й С. Петлюра, але, як потім виявилось, зовсім з інших причин. Засідання підтвердило й ухвалило розроблений раніше план повстання, намітило соціальні, політичні й національні гасла, під якими мала проходити революція, й приступило до виборів Директорії»³.

            На нараді представниками УНС було прийнято рішення про створення Тимчасового повстанського уряду— Директорії, до складу якої ввійшли В. Винниченко (УСДРП)— голова,      С. Петлюра (УСДРП, заочно), Ф. Швець (селянська «Спілка), П. Андрієвський (УПСС), А. Макарен-ко (УПСР). Заочне обрання Петлюри було пов'язано з тим, що він 13 листопада  на другий день після свого звільнення виїхав у Білу Церкву до січових стрільців, аби бачити настрої стрілецтва після відвідин їх 12 листопада гетьманським посланцем та делегацією з Галичини на чолі з О.Назаруком, який прибув на Наддніпрянщину у пошуках допомоги українцям Львова у боях з поляками. Там  1 листопада 1918 року українцями було здійснено «листопадовий чин» з пе-ребрання влади у свої руки та проголошення Української Держави на українських землях Австро-Угорщини (ЗУНР). Якщо у Самборі, Дрогобичі, Тернополі, Станіславові та інших західноукраїнських містах українську владу було встановлено досить швидко, то у Львові поляки вчинили українцям запеклий опір. Тому галичани приїхали на Наддніпрянщину просити військової допомоги.

Посланцю Галичини П.Скоропадський «радо» пообіцяв допомогу у вигляді перекинення білоцерківського стрілецького загону, але щоб це було неофіційно і не викликало міжнародних ускладнень для гетьманської держави. Він бачив, що деморалізовані і дезорієнтовані у воєнному та політичному розумінні залоги союзних Центральних держав рахували дні та кілометри до повернення додому, а Антанта – переможець у Першій світовій війні – категорично (переважно, зусиллями Франції) стояла на позиціях “єдинонєдєлімства” Росії, всебічно підтримуючи російський “білий” рух.  У такому стані офіційно допомагати новопосталій в односторонньому порядку ЗУНР було небезпечно. Було погоджено план перекинення стрільців до кордону на р.Збручі для виконання внутрішніх завдань, а далі вони, ніби самовільно, підуть на Львів. Цим гетьман «вбивав два зайці»:  і братам-українцям з ЗУНР допоміг, і «неблагонадійних» для себе січових стрільців від Києва подалі позбувався. Але не так розпорядилася історична доля.

            Більшості старшин стрілецтва важко було слухати д-ра О.Назарука, який 12.11.1918 року приїхав до них у Білу Церкву. Він після відбуття гетьманського посланця залишився далі у Білій Церкві, виступив 13.11.1918 року особисто на засіданні скликаної Стрілецької Ради і просив негайного вимаршу січовиків до Львова, який у боях палав. Він пристрасно розповідав про ідеї утворення ЗУНР, про роль галицького П'ємонту у формуванні української державності, про план майбутнього спільного походу проти Росії і навіть старався зворушити членів Стрілецької Ради гнівом та прокляттям батьків, якщо стрільці не допоможуть боронити Львів. З присутніх на цьому засіданні 8-ми членів Стрілецької Ради та 4-ох окремо запрошених старшин, усіх уродженців Галичини, після довгого детального та грунтовного обговорення стану справ тільки один Р.Сушко схилився до пропозиції О.Назарука. Всі інші члени і учасники засідання висловилися проти виїзду до Галичини та  за те, щоб стрілецький загін боровся з УНС за визволення Києва і відновлення там влади незалежної Української Народньої Республіки. Боротьба за дійсно українську державу на Великій Україні, за повалення та розтрощення зненавидженого російського чорносотенного кубла у Києві, стрілецтву у надзвичайних обставинах видалася  головнішою, ніж крайова боротьба у Львові. Найпалкішим речником цієї позиції був Ф.Черник, який зумів переконати земляків, що доля Соборної України «вирішиться над Дніпром, а не у Львові». Стрільцям важко було чути про бої у Львові, вони були солідарні з своїми земляками, але вони розуміли ціну залишення Київщини. Розуміли вони також, що у порівнянні з масою вишколеного російського білогвардійського офіцерства, якого у Києві тоді було до 15 тисяч, невеликими були вигляди і на перемогу у протистоянні з гетьманством. Навіть Симон Петлюра сказав стрільцям при обговоренні становища: "Хіба ж можна думати, що чотирма гарматами й кількома сотнями людей ми розіб'ємо гетьмансько-німецькі полки? Я знаю, що всі ідемо на смерть. Але ми мусимо пожертвувати собою. Це має бути крик розпуки народу, котрого насильно женуть в обійми ненависної Москви"⁸. Але 14 листопада примусило всіх вже не думати про це, а думати про порятунок України.

            Різними були В.Вінниченко, С.Петлюра і стрілецькі старшини, але погодитись на добровільну здачу незалежності України вони не могли. Розпуск П.Скоропадським останнього урядового кабінету з кількома проукраїнськими міністрами, заміна їх  проросійськими прибічниками та повернення на посаду І.Кістяковського зробили повстання неминучим.

У дні повстання П.Скоропадський буде здивований своїми багатьма союзниками з проросійських кіл, які його скрізь зраджували. Це ж їм, як він згодом сам напише, «раньше Украина широко раскрывала дверь всем несчастным, давала денежные субсидии всем, кто хотел помочь в борьбе с большевизмом, когда Южная, Астраханская и Северная армии и Дон требовали миллионы и миллионы и Украина никому в них не отказывала, когда Украина была накануне выступления и уже формировала свои армии из великорусских элементов для той же борьбы. Все эти жалкие люди, погубишие большое дело, забыли, что они русские, они трепетали перед Entente-ой, большинство же из них за несколько месяцев до этого раболепствовали перед немцами»²⁰.

            Відозву новопосталої Директорії УНР 15 листопада було скрізь розклеєно по Києву, а з Білої Церкви цього ж числа у села і провінційні міста полинув за підписами Головного Отамана Військ УНР С.Петлюри та начальника штабу республіканських військ О.Осецького лист-Універсал до українського народу, в якому українців закликано у доленосний час підтримати повсталу об'єднану Директорію у боротьбі за самостійність і волю України проти «зрадника гетьмана». Окрім того, білоцерківські стрілецькі підрозділи розпочали свій історичний похід на Київ задля відновлення незалежності України. Станом на 15.11.1918 року їм вдалося сформувати курінь піхоти з чотирьох сотень (разом бойового стану з 20-ти старшин і 474 багнетів); одну кулеметну сотню (12 скорострілів,  командир-сотник Ф.Черник); одну легку артбатерію Р.Дашкевича (з 4-ма польовими гарматами); кінну розвідку під командою Ф.Бориса (30 шабель) та інші менші допоміжні відділи. Разом бойовий стан білоцерківського стрілецтва становив тоді  46 старшин і 816 стрільців, складався на дві третини з галичан і з третини молоденьких новобранців з Білоцер-ківщини та сусідніх теренів. До них пристав і прибулий посланець ЗУНР О.Назарук, який допоміг С.Петлюрі складати текст Універсалу до українського народу. Взагалі, С.Петлюра користувався у стрільців більшою довірою, ніж інші члени Директорії, тому вони його у всьому підтримували і за їх наполяганням В.Вінниченко змушений був включити його до складу Директорії. Антибільшовицькі позиції Петлюри імпонували стрільцям більше, ніж деякі соціальні гасла Вінниченка, які їх насторожували.

            Почався антигетьманський виступ білоцерківського стрілецтва по обіді 16 листопада, коли силами однієї стрілецької сотні В.Кучабського було роззброєно у Білій Церкві відділ гетьманської «державної варти», а кадрові гетьманські 22-й Канівський піший і 1-й Бузький кінні полки 4-го Київського корпусу розбіглися і лише частково позбиралися у Сквирі. Гетьманський староста міста п.Кейхель не зміг організувати реального спротиву стрільцям, а німецьке командування міста було зненацька заскочене цими подіями і не знало, що робити. У самих німецьких підрозділах вже вирували революційні пристрасті, тому реальний вплив на їх вояцтво мали тоді т.зв. «зольденрати» (солдатські ради депутатів). Білоцерківський «зольденрат» повинен був узгодити позицію щодо внутрішньоукраїнських заворушень з київським і тому впродовж двох днів представники стрільців вели переговори з радами німецьких військ Білої Церкви і Києва, щоб забезпечити українській повстанчій військовій акції Директорії нейтральність збоку майже двістітисячної німецької окупаційної армії в Україні. Зрозуміло, що після заключення миру у війні, вже ніхто з німців не хотів помирати за чужі  протистояння, але вони дуже боялися безпорядків і турбувалися долею залізниць. Вони намагалися настояти на припиненні безпорядків, але зупинити повстання вже було неможливо.

     Під вечір 16 листопада перший бойовий ешелон під командою сотника Романа Сушка виру-шив з Білої Церкви на Фастів. Попереду бійців знаходилася гармата під командою Пилькевича і кулемети. Сотнику Р.Сушку довелося у Фастові вести складні переговори з місцевим «зольденратом», але владу на станції січовим стрільцям вдалося перебрати майже відразу. Наступного дня до Фастова прибув і другий ешелон, а згодом і третій. 18 листопада підрозділи січових стрільців перемогли в історичному бою під Мотовилівкою, 19 листопада взяли Боярку і Глеваху, але 23 листопада наступ довелося призупинити і вести тривалі переговори з німцями. Коли вони завершилися успішно, то майже відразу 14 грудня 1918 року Київ був взятий військами Осадного корпусу під командою полковника Є.Коновальця. У ньому на цей час нараховувалося вже близько 50 тисяч бійців, тому доля гетьмана і доля міста були вже всім відомі наперед. Під орудою Осадного корпусу перебували І-ша дивізія Січових Стрільців, Дніпровська дивізія, Чорноморська дивізія, 8-ма піша дивізія, Дніпровський резервний полк, Запасний Кіш Січових Стрільців, Ходорківський курінь, 3 куреня військової залоги м.Фастова, Білоцерківська окрема бригада, Уманська резервна бригада, інші резервні і охоронні частини Директорії УНР.  А 19 грудня у Києві відбувся урочистий парад з нагоди переїзду Директорії до української столиці з Фастова. А до того, від ранку 17 листопада 1918 року станція Фастів до майже середини грудня 1918 року була осідком і штабним центром Директорії. Саме таким чином містечко попало у славні сторінки історії України, стало історичним місцем підписання доленосного Передвступного Акту про Злуку УНР і ЗУНР в Єдину Соборну Українську Державу. І особливе місце у цьому процесі належить героїзму українських січових стрільців.

  Використані джерела:

 ¹Андрієвський В. З минулого. Т.І-ІІ.-Берлін,1923  

 ²В.К. Січові Стрільці. Львів, 1921

 ³Винниченко В. Відродження нації. Видання в трьох томах.– Київ-Відень,1920

 ⁴Вислоцький І. 16 місяців в рядах Київських Січових Стрільців. Л., Літоп. Чер. Кал.,1935

 ⁵Грушевський М. На порозі Нової України.– Київ, 1918

 ⁶Давний Р. Про Січових Стрільців. –Відень, 1921

 ⁷Дашкевич Р. Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Київські Ворота. Н.-Йорк,1965    

.⁸ Довбня В. Січові Стрільці київського формування у визвольних змаганнях 1917-1920 років: організація та правові засади діяльності. – Київ, 2002

 ⁹Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр., Т.І-ІІ. –Ужгород,1930

¹⁰Доценко О. Невідома сторінка з легенди про Українських Січових Стрільців.– Л., Календар Черв. Калини, 1934

¹¹Думін Осип. Уривки споминів з 1917-1920 рр. –Львів, Календар Черв. Калини, 1934

¹²Крезуб А. Бої за Львів і наддніпрянські Січові Стрільці. –Л., Кал.Черв. Калини, 1930

¹³Крезуб А. Група полк. Рогульського.-Л., Календар Черв. Калини, 1928 

¹⁴Крезуб А. Між Білою Церквою і Мотовилівкою.– Л., Літопис Червоної Калини, ч.І, 1930. 

¹⁵Кучабський В. Від первопочинів до проскурівського періоду.– Л., Зб."Зол.Ворота", 1937

¹⁶Кучабський Ю. Василь Кучабський. Україна в минулому. Зб.статей, вип.  2. – К.—Л., 1992. 

¹⁷ Мондзелевський Е.А. Мотовилівський бій 18.11.1918 року. – Фастів,   Фастівське  МО ВУТ „Просвіта”  ім.Т.Шевченка, 2009 р.- 48 с.( ілюстрована)

О.Назарук. Рік на Великій Україні.- Відень, 1920.

¹⁸Підкова І.З., Шуст Р.М. Довідник  з  історії України. Видання в 3-х томах.–К.,«Ген».,1993.

¹⁹Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. – Н.-Йорк: Червона калина, 1956

²⁰Скоропадський П. Спомини.(перевид.)–К.,«Україна»,1992.

²¹Сушко Р. Брат на брата.– Л., Кал. Черв. Калини, 1928

²²Сушко Р. Січові Стрільці за Центральної Ради. –Л.,Кал. Черв. Калини, 1928

²³Усусус Державник. "Мотовилівка". Вістник Пресової Кватири УСС, стор. 9-17.- Новий Ульм, січень 1954

²⁴Фонди ЦДАВОВУ. ф. 1077, оп. 1, спр. 1, оп. 2, спр. 5-6, оп. 6, спр. 6, Ф. 2266, оп. 1, спр. 2, Ф. 2268, оп. 1, спр. 1-5, Ф. 2269, оп. 1, спр. 1-2

²⁵Фонди ЦДІАУ у м.Києві, Ф.274, оп.1, спр. 1695, 1851

 ВИСВІТЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ В АНТИГЕТЬМАНСЬКОМУ ПОВСТАННІ (ЛИСТОПАД−ГРУДЕНЬ 1918 Р.)

В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

                                                        Губський С.І., науковий співробітник Національного

                           науково-дослідного інституту українознавства і всесвітньої історії,  

                                                                                                           м.Київ

 

Постання сучасної української держави в 1991 р. та її складна, а часом і драматична розбудова (нинішні реалії тому приклад) всеж-таки повертають нам історичну пам’ять, водночас трансформуючи частину несвідомих і байдужих громадян України в справжніх представників державної української нації. Нині повернулося багато символів, історичних і викреслених з нашої свідомості тоталітарною більшовицькою владою імен національних героїв-державників України, які діяли і змагалися за краще майбутнє свого народу впродовж багатьох епох нашої історії. Це стосувалося насамперед плеяди українських діячів, які вели боротьбу проти іноземних загарбників і, зокрема, російського шовінізму та великодержавництва – імперсько-царського та комуно-більшовицького: Івана Виговського, Івана Богуна, Костя Гордієнка, Івана Мазепи, Пилипа Орлика, Павла Полуботка, Петра Калнишевського, Павла Чубинського, Миколи Міхновського, Дмитра Донцова, Симона Петлюри, Євгена Коновальця та багатьох інших.

В сучасних складних умовах життя Української держави, коли ідею української незалежності продовжують підривати економічно, дискредитують, маніпулюючи псевдофакторами вищості модерної російської культури та фактично ідеологічної агресії, якою є теорія т.зв. «русского мира», підігравання і підтримка іноземними політичними силами сепаратиських настроїв в окремих регіонах України, надзвичайно важливе значення має висвітлення славетних сторінок збройної боротьби українського народу за власну державність. Збройний чин предків має особливе значення для пробудження національної свідомості та самоідентичності молодого покоління, якому випадає сьогодні роль справжніх, а не уявних захисників цієї державності. Якщо поглянути на історію визвольних змагань України ХХ ст., то найромантичнішою сторінкою збройної боротьби нашого народу було Січове Стрілецтво, що виникло з патріотичних прагнень його організаторів та молоді напередодні Першої світової війни. Українські Січові Стрільці були першими українськими національними формуваннями після Полтавської битви 1709 р. та остаточної ліквідації російським царизмом військових структур козацької Гетьманщини в кінці XVIII ст., які спрямували свою боротьбу за визволення України від так званих покровителів, а насправді загарбників.

УСС-и відіграли визначальну роль у створенні та зміцненні боєздатності українських збройних формувань в період 1914–1919 рр. Подібно до козацтва, яке стало символом захисника нашого народу у XVI–XVIII ст., так і стрілецтво стало та і нині є символом національної збройної боротьби за самостійність і соборність українських земель. В реаліях більшовицької диктатури на Наддніпрянській Україні після 1920 р. стрілецька традиція не могла існувати в УРСР, проте в Західній Україні протягом 20-х-30-х рр. ХХ ст. сформувався справжній культ Січового Стрілецтва – носіїв народного символу Червоної Калини, що знайшов вияв у народному фольклорі, піснях, музиці, образотворчому мистецтві. Існує пряма спадкоємність ідеї та чину Січового Стрілецтва з діяльністю УВО та ОУН і невипадково командир київської формації Січових Стрільців полковник Євген Коновалець став керівником цих організацій в 1920–1938 рр., які в надзвичайно складних умовах вели боротьбу за відновлення української державності.

У цьому зв’язку детальніше зупинимося на важливих історичних подіях в Україні 1918 р., що і стали передумовою для подальших історіографічних досліджень.

Період Української національно-демократичної революції 1917–1920 рр. можна розділити на декілька етапів:  

перший – це період Центральної Ради і проголошення Української Народної Республіки (4 березня 1917 – 29 квітня 1918 рр.),

другий – період Гетьманату або Української Держави гетьмана Павла Скоропадського (29 квітня 1918 – 14 грудня 1918 р.),

третій – період Директорії і відновлення Української Народної Республіки на рідних землях (14 листопада 1918 – 21 листопада 1920 рр.).

Саме з УНР пов’язані головні державно-правові акти української революції – ІІІ-й (7 листопада 1917 р.) та ІУ-й (22 січня 1918 р.) Універсали, а також Акт Соборності (Злуки) УНР та ЗУНР, які, власне, і констатували появу незалежної України.

По суті, без УНР не було б ні гетьманської Української Держави, ні підпорядкованій більшовицькій Росії, а пізніше СРСР Української Соціалістичної Радянської Республіки (УРСР).

У листопаді 1918 р., коли стало остаточно ясно, що Німеччина та її союзники програли війну, гетьман терміново починає шукати контактів з державами Антанти – Англією і Францією. Знаючи про прихильність її урядів до ідеї “єдиної і неподільної Росії”, П.Скоропадський чомусь змінює своє ставлення до питання незалежності України і 14 листопада 1918 р. під впливом проросійських елементів та політики Антанти видає “Грамоту”, в якій оголосив про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією. З цим не змирилися частина українських партій, які ще на початку травня 1918 року об’єдналася в Український Національно-Державний Союз, який восени 1918 р. реорганізувався в Український Національний Союз (УНС) на чолі з В.Винниченком. Цим об’єднанням налагоджувалися контакти з українськими військовими з’єднаннями, передусім із Січовими Стрільцями у Білій Церкві, Запорозькою та Сірою дивізією, селянськими повстанськими комітетами. А 30 жовтня 1918 р. ним створено повстанський Оперативний штаб, куди увійшли генерал О. Осецький, полковники В. Тютюнник та В. Кедровський, підполковник А. Мельник та сотник Федь Черник. Останні представляли Січових Стрільців.

Під впливом революцій в Німеччині  та Австро-Угорщині захиталася міць німецької та австро-угорської армій, що сприяло планам вищезгаданого УНС. 13 листопада 1918 р. ним таємно утворено Директорію Української Народної Республіки. У виборах персонального складу Директорії взяли участь представники партій українських соціал-демократів (УСДРП), українських соціалістів-революціонерів (УПСР), українських соціалістів-самостійників  (УПСС), українських соціалістів-федералістів (УПСФ), Селянської спілки, низки профспілкових організацій та Січових Стрільців. Згадані політичні партії належали до найвпливовіших політичних об’єднань України того часу. Наприклад, під час виборів до Українських Установчих зборів наприкінці 1917 року вони у сукупності здобули до 80 відсотків підтримки виборців.

Директорією цей орган був названий на пропозицію В.Винниченка й М.Шаповала за аналогією з Французькою революцією кінця ХУІІІ ст. Передбачалося, що Директорія виступить на чолі антигетьманського повстання, а після його перемоги управлятиме Україною до скликання національних Установчих зборів. До персонального складу Директорії увійшли В.Винниченко як її голова (УСДРП), С.Петлюра (УСДРП), обраний одночасно й Головним Отаманом республіканських військ, професор Ф.Швець (УПСР), П.Андрієвський (УПСС) та А.Макаренко від Союзу залізничників.

Залишивши в Києві Військовий Революційний Комітет (М.Авдієнко, З.Висоцький, М.Галачан, Н.Завгородній, М.Марченко, А.Пісоцький, В.Чехівський), Директорія 15 листопада виїхала до Білої Церкви, де дислокувався Окремий Загін Січових Стрільців під командуванням Є.Коновальця. В ніч на 15 листопада в Києві та інших містах з’явилася відозва Директорії до українського народу із закликом до повстання проти генерала П.Скоропадського.

Повстання розпочалося виступом 16 листопада Січових Стрільців у Білій Церкві. 1-ша сотня СС розігнала гетьманську залогу міста. Того ж дня 2-га сотня, з доданими сотнею скорострілів і однією гарматою під командуванням Р.Сушка від’їхала залізницею до Фастова і вночі взяла місто. 17 листопада до Фастова прибули Головний Отаман С.Петлюра, штаб Січових Стрільців, Директорія у повному складі. Німецька залога Фастова в цей час тримала нейтралітет.

Гетьман П.Скоропадський вирішив силою зброї придушити повстання. Він призначив головнокомандувачем своїх збройних сил російського шовініста графа Ф.Келлера і скерував на Фастів ударну групу в складі офіцерського батальйону, сердюцького полку, панцерного потягу, батареї артилерії та кінної сотні, загальною чисельністю понад 3 тис. вояків. Очолював цю групу генерал князь О.Святополк-Мірський. Групою авангарду, яку вислали повстанці 17 листопада 1918 р. проти гетьманського війська, командував сотник Січових Стрільців Ф.Черник. До її складу увійшли всього 300 вояків, якими командували сотник Січових Стрільців М.Загаєвич, хорунжий Р.Харамбура, хорунжий Ф.Борис та саморобний панцерний потяг під командою сотника Р.Дашкевича¹. Повстанці зайняли залізничну станцію Мотовилівка.

18 листопада під Мотовилівкою розгорівся вирішальний бій. Виявивши справжній героїзм і вдало використавши нечисленний резерв у складі двох  чот (А.Мельника і Є.Зиблікевича), яким командував сотник О.Думін, повстанці розгромили гетьманські підрозділи і примусили їх, залишаючи сотні трупів, відступити на Васильків і евакуюватися аж до Києва. Як згадував учасник цього бою, мотовилівські поля були вкриті ворожими трупами. Це були російські офіцери з золотими погонами у шкіряних чорних куртках, і загинуло їх там понад 600 чоловік. Січових Стрільців загинуло 17 чоловік, серед яких сотники Ф.Черник і М.Загаєвич, стрільці Микола Вітик, Петро Шлюсар і Семен Лабіда, а ще 22 стрільці були важко поранені2. Після перемоги під Мотовилівкою антигетьманське повстання набирало сили, на допомогу повсталим прибували озброєні селянські маси.

Найважче завдання випало на долю Січових Стрільців. На них лягла вся робота з організації, вишколу, озброєння селянських загонів, перетворення неорганізованих мас на боєздатні частини регулярної армії. Це вимагало величезної праці, хисту, енергії, безоглядної впертості. І подарунком для них була та величезна пошана, яку вони відчували не тільки від друзів, а й від ворогів та “нейтральних німців”.

“Святі якісь люди йдуть на Київ, – іноді говорили селяни. – Вони нічого для себе не бажають. Усе дають за волю народу”³.

З 20 листопада 1918 р. почалося формування Осадного Корпусу, куди включено дивізію Січових Стрільців, Чорноморську та Дніпровську дивізії, під загальною командою полковника Є.Коновальця. 3 грудня 1918 р. Осадний Корпус було створено. Формувалося Верховне Командування, Головна Ставка Військ Директорії УНР, на чолі якої став генерал О.Осецький. Начальником штабу армії призначено сотника А.Мельника, помічником начальника штабу – підполковника В.Тютюнника. Генерал О.Осецький став Наказним Отаманом, тобто командуючим армією.

На Лівобережжі до повстання приєдналися Запорозька і Сіра дивізії, кадри Полтавського полку. Командуючим цієї групи Директорія призначила полковника П. Болбочана.

На початку грудня 1918 р. 300-400 тисячна німецька та австро-угорська армії (21 піша дивізія, 2 кавалерійські дивізії –– німецьких та 8 піших дивізій і 2 кавалерійські дивізії – австро-угорські) розпочали евакуацію з території України4.   

Після поразки під Мотовилівкою і зростанням селянського повстанського руху проти влади П.Скоропадського гетьманське військо в великій мірі було деморалізоване, чинило опір лише на Волині, Чернігівщині, в районі Катеринослава і, найбільше, на підступах до Києва. 12–13 грудня військо Директорії повело рішучий наступ на Київ. На цей час Осадний Корпус мав до 50 тис. багнетів і 48 гармат. Також сюди включено 2-гу Дніпровську дивізію отамана Данченка, 8-му Уманську пішу дивізію, три курені фастівської залоги, Білоцерківську й Уманську резервну бригади, Білоцерківську окрему бригаду, окремий запасний курінь у Попільні, Ходорківський курінь і всі резервні і охоронні частини, що були на Київщині. Ці всі військові частини нараховували більше 25-ти тис. вояків, з урахуванням різних окремих отаманських партизанських загонів, багато з яких були неорганізованими збройними ватагами. Дивізія Січових Стрільців Осадного Корпусу нараховувала 5 тис. піхотинців і 6 легких гарматних батарей⁵.  Ця дивізія була сформована під безпосереднім впливом і руками Сісових Стрільців із колишнього білоцерківського Окремого Загону і була найбоєздатнішою в боях під Києвом.

В наступі на Київ 12–13 грудня 1918 р. приймало участь 4 дивізії Осадного Корпусу загальною чисельністю близько 20 тис. багнетів6. Гетьманські війська нараховували 2396 багнетів, 109 скорострілів, 36 легких гармат, 6 гаубичних, 1 важку гармату та 83 шаблі⁷. Бачачи безнадійність дальшого опору гетьманське командування наказало військам залишити позиції та розійтись по домах.

14 грудня підрозділи Січових Стрільців та Дніпровської дивізії увійшли до Києва. Того ж дня гетьман П.Скоропадський зрікся влади і таємно виїхав до Німеччини. 19 грудня 1918 р. Директорія урочисто в’їхала до Києва. 21-24 грудня у Києві відбувався губернський селянський з’їзд, 700 делегатів якого представляли найбільш масову верству населення України вітали прихід Директорії до влади й обіцяли їй підтримку «в боротьбі за Українську Трудову республіку»⁸.

Варто зазначити, що історіографічні праці, присвячені військовому підрозділу Січових Стрільців київської формації, зокрема їх участі в антигетьманському повстанні в листопаді-грудні 1918 р. почали з’являтися фактично відразу після перемоги військ Директорії над гетьманським режимом П. Скоропадського, відродженні другої УНР та відчайдушної боротьби на різних землях до кінця листопада 1920 р. регулярного республіканського війська проти декількох потужних зовнішніх і внутрішніх ворогів української незалежності. Насамперед це роботи безпосередніх учасників і свідків тих подій – колишніх січових стрільців, інших представників збройних сил, українських урядовців, дипломатів, науковців і т. д.  Сюди можна віднести твори О. Назарука9,   А. Крезуба1⁰ (псевдонім О. Думіна), Р. Давного1¹ (псевдонім Р. Дашкевича), В. Кучабського1²,          І. Андруха¹³, М. Бездручка¹⁴, В. Кедровського¹⁵, В. Галана¹⁶, Г. Гладкого¹⁷ та ін.

Вивчаючи історіографічні праці, присвячені київській формації Січових Стрільців, які були написані представниками української еміграції після поразки національно-визвольних змагань 1917–1921 рр., ще раз переконуємось, що найбільші труднощі у своїй роботі вони вбачали у відсутності доступу до архівних документів і матеріалів. Зокрема, В. Кучабський з цього приводу зазначав: «З уваги на те, що найцінніший архівний матеріал до історії січового стрілецтва: оригінальні документи, назви, повідомлення і т.д., захований на Великій Україні, і що лише невеликої кількості документальних даних можна було вжити при складенні цього нарису, у ньому без сумніву знайдуться – хоч розмірно незначні – неточності в датах і подробицях1⁸. Такої думки дотримався й А. Крезуб (псевдонім О. Думіна): «На жаль документів до історії формації Січових Стрільців не залишилось по всій правдоподібності майже ніяких і їх історію приходиться писати виключно зі спогадів і заподань колишніх старшин, підстаршин і стрільців. Звичайна річ, що спогади і заподання після кількох літ маючи великі прогалини і документальних даних вони заступити не можуть»1⁹. Колишній командир Корпусу Січових Стрільців полковник Є. Коновалець наголошував: «Найбільшим нашим лихом є відсутність цілості архіву січових стрільців. Віримо, що прийде час, коли й архівні документи побачать світ і будуть підтвердженням понижчих заміток²⁰.

У міжвоєнний період (20-ті – 30-ті рр. ХХ ст.) історія та бойовий шлях Січового Стрілецтва стала об’єктом численних праць та розвідок. Серед них варто назвати дослідження колишніх військових-січовиків: М. Безручка2¹, Є. Коновальця22, В. Кучабського²³, Б. Дмитріва²⁴ та декілька групових праць-альбомів²⁵.

Після Другої світової війни зусиллями українських громадсько-політичних та військових емігрантських організацій вдалося здійснити численні перевидання попередніх праць, з’явилися нові книги ще живих учасників визвольної боротьби. Серед них варто назвати праці Р. Дашкевича²⁶, О. Удовиченка²⁷, О. Шанковського²⁸, С. Ріпецького²⁹ та окремі ювілейні збірники³⁰.    

Зокрема, книга С. Ріпецького та ювілейний збірник «Корпус Січових Стрільців» – це унікальні збірки матеріалів про Січове Стрілецтво – спогади військовиків, добірки статей, публікації з різних газет та журналів, документи, які були підготовлені ще живими ветеранами стрілецького чину в еміграції.

Так, в четвертому розділі праці С. Ріпецького наголошується, що між формацією Січових Стрільців, що виникла в 1917 р. на Наддніпрянщині та Українськими Січовими Стрільцями Галичини існував органічний зв’язок, оскільки підрозділ СС був заснований усусусами та іншими галичанами, які під час Першої світової війни потрапили в російський полон і в час становлення української державності опинилися в Києві. Автор зазначає, що бій під Мотовилівкою в листопаді 1918 р. став центральною подією повстання проти гетьманських сил, він приніс успіх Директорії та забезпечив її утвердження в столиці України. Дивовижна дисциплінованість, самопожертва, майстерність у бойових діях, соборницький патріотизм забезпечили домінуючий вплив Корпусу СС на перебіг бойових дій в листопаді 1918 – грудні 1919 р., січовики були важливим чинником стабілізації у різних небезпечних ситуаціях, зразком боєздатності та сили української зброї, – пише С. Ріпецький.

Після відновлення державної незалежності України в 1991 р. з’явилися можливості неупереджено, об’єктивно, з залученням матеріалів зі спецхранів та недоступних раніше дослідникам архівних джерел висвітлювати українську історію, в т.ч. і історію національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. та, зокрема, участь в боротьбі за незалежність України січових стрільців Армії УНР.   

Ще з початку 90-х рр. ХХ ст. в уже незалежній Україні почали публікуватися передруки емігрантських видань та інші твори з історії Корпусу Січових стрільців та вкладу січовиків в становлення та збройний захист молодої української держави³¹.

Із сучасних українських науковців, які досліджують питання утворення, організації та діяльності збройних сил і окремих військових формувань, що входили до складу армій національних урядів України досліджуваного періоду, зокрема формації Січових Стрільців, привертають увагу праці В. Довбні, М. Ковальчука, І. Хоми.

Так, В. Довбня в своїй книзі на прикладі окремого січово-стрілецького військового формування показує з одного боку показує шляхи розвитку і надбання тогочасної нормотворчої діяльності, спрямованої на створення та вдосконалення нормативно-правової бази, покликаної врегулювати правовідносини  у військовій галузі, а з другого показати виявлені тогочасною українською владою періоду Центральної Ради помилки і свідомі перекоси у галузі військового будівництва та правового забезпечення збройного захисту інтересів української революції. Автор зазначає, що протягом періоду свого існування київська січово-стрілецька формація неодноразово змінювала свою організацію і статус, а разом з ними свою назву. 3 листопада 1917 р. – це Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців, з січня 1918 р. – 1-й курінь Січових Стрільців, з березня 1918 р. – 1-й полк Січових Стрільців, з серпня 1918 р. – Окремий загін Січових Стрільців, з кінця листопада 1918 р. – 1-ша дивізія Січових Стрільців, з грудня 1918 р. – Осадний Корпус СС, з січня 1919 р. – Корпус СС, з травня 1919 р. – Група Січових Стрільців. Дослідник зауважує, що у 1917–1920 рр. у своєму найменуванні словосполучення «Січові Стрільці» мали декілька українських військових формувань, але не всі вони мали відношення до січового стрілецтва і називає ці частини.

У дисертаційному дослідженні В. Довбні виділено той факт, що у зв’язку зі складною криміногенною ситуацією у м. Києві наприкінці 1918 р. основну військову силу Осадного Корпусу січових стрільців було залучено до охорони правопорядку. Вони несли цю службу на підставі наказів коменданта м. Києва, командира Осадного Корпусу та керуючись положенням про польове управління військ у воєнний час 1914 р. і Зводом військових постанов 1869 р. Військово-польовим судам, що діяли у військових частинах січових стрільців, до винних у вчиненні правопорушень приписувалося застосовувати суворі міри покарання до смертної кари.

У військовому формуванні Січових Стрільців протягом усього періоду його існування зберігалася посадово-рангова система. Правовідносини між старшинами (командирами) та стрільцями (рядовими) були врегульовані ще у січні 1918 р., що дало позитивні наслідки як у бойовій, так і в мирній обстановці – підвищувало рівень дисципліни та зміцнювало авторитет командирів.

У дисертаційній роботі та книзі І.Хоми йдеться про комплексне дослідження виникнення та діяльності формування Січових Стрільців Наддніпрянщини у 1917–1919 рр. Автор проаналізував стан попередніх наукових досліджень та джерельну базу. В працях значну увагу приділено ідеологічним засадам січового стрілецтва, в основу яких було покладено боротьбу за об’єднання українських земель в єдиний державний організм та розглянуто участь у боротьбу проти збройного нападу більшовицької Росії та протистоянні з російською білогвардійською армією генерала А. Денікіна. До речі, в книзі І. Хоми представлено фотографію зустрічі Головного Отамана Армії УНР С. Петлюри 29 серпня 1919 р. з військовими і місцевими жителями на фастівському залізничному вокзалі після відступу з міста Червоної Армії.

Отже, історіографічні роботи, присвячені висвітленню діяльності Січових Стрільців під час антигетьманського повстання в листопаді 1918 р. актуальні і в наш час, тому подальші наукові дослідження науковців тривають і далі. Це особливо доречно в умовах реформування сучасної української армії та переведення її на контрактні засади, оскільки національно-патріотичне виховання військовослужбовців з урахуванням бойового шляху та досвіду української армії доби визвольних змагань 1917–1921 рр., у т.ч. і військового формування Січових Стрільців має велике значення у практиці цієї ділянки роботи з особовим складом у військових частинах Збройних Сил України та інших воєнізованих формуваннях.

[1] Якимович Б. Збройні Сили України: нарис історії. – Львів, 1996. – С. 102.

2Кучабський В. Корпус Січових Стрільців: Воєнно-історичний нарис. Ювілейне видання: 1917-1967. – Чикаго, 1969. –С. 169.

3Там само. – С. 186.

4Удовиченко О. Україна у війні за державність: історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил: 1917–1921. – Вінніпег, 1954. – С. 46.

5Кучабський В. Корпус Січових Стрільців: Воєнно-історичний нарис. Ювілейне видання: 1917-1967. – Чикаго, 1969. – С. 194.

6Там само. – С. 195.

7Історія України: нове бачення. У двох томах. – К., 1996. – Т.ІІ. – С. 77.

8Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. – Скрентон, 1962. – Т. 1. – С. 130–131, 133–134.

9 Назарук  О. Рік на Великій Україні. – Відень, 1920. – 344 с.

10 Крезуб А. Мотовилівський бій: (Критичні завваги до його історії ) // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1928 рік. – Львів, 1927. – С. 70–75; Крезуб А. Бої за Львів і Наддніпрянські Січові Стрільці // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1930 рік. – Львів, 1927. – С. 27–33; Крезуб А. Між Білою Церквою і Мотовилівкою // Літопис Червоної Калини. – 1930. – Ч. 1. – С.5–8; Ч. 2. – С. 9–13 та ін.

11 Давний Р. (псевдонім Р. Дашкевича). Про Січових Стрільців. – Відень, 1921. – 72 с.

12 Бой (псевдонім В. Кучабського). Українські Січові Стрільці (УСС) і Січові Стрільці (С.С.) // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1924 рік. – Львів, 1923. – С. 68–78; В. К. (Василь Кучабський). Січові Стрільці, їх історія і характер. – Львів, 1925. – 45 с.

13 Андрух І. Січові Стрільці в корпусі генерала Натієва // Літопис Червоної Калини. – 1930. – № 4. – С. 5–8; 1930. – № 5. – С. 15–17.

14 Безручко М. Січові Стрільці в боротьбі за державність. – Каліш, 1932. – 82 с.

15 Кедровський В. Повстання проти гетьмана (уривок із спогадів) // Літературно-науковий вісник. – Львів, 1928. – Т. 96. – Кн. 5. – С. 36–47; Т. 96. – Кн. 6. – С. 126–132.

16 Галан В. На Київ // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1931 рік. – Львів, 1930. – С. 72–75.

17 Гладкий Г. Січові Стрільці (С.С.) // Літопис Червоної Калини. – 1935. – № 6. – С. 4–6.

18 Довбня В. Січові Стрільці Київського формування у визвольних змаганнях 1917–1920 років: організація та правові засади діяльності / За наук. ред. проф. П. П. Михайленка. – К.: Текст, 2002. – С. 6

19 Там само.

20 Там само. – С. 7.

21 Безручко М. Січові Стрільці в боротьбі за державність. – Каліш, 1932. – 82 с.

22 Коновалець Є. Причинки до історії української революції. – Прага, 1928. – 64 с.

23 Кучабський В. Січові Стрільці (військово-історичний нарис). – Львів, 1937. – 347 с.

24 Дмитрів Б. Федь Черник у роковини бою під Мотовилівкою. – Львів, 1928. – 47 с.

25 Золоті Ворота – Історія Січових Стрільців. 1917–1919. – Львів, 1937; Українські Січові Стрільці. 1914–1920. – Львів, 1935.

26 Дашкевич Р. Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Київські ворота. – Нью-Йорк, 1965. – 206 с.

27 Удовиченко О. Україна у війні за державність. – Вінніпег, 1954. – 176 с.

28 Шанковський Л. Українскьа армія в боротьбі за державність. – Мюнхен, 1958. – 319 с.

29 Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. – Нью-Йорк, 1956. – 360 с.

30 Кучабський В. Корпус Січових Стрільців: Воєнно-історичний нарис: Ювілейне видання., 1917–1967. – Чикаго, 1969. – 532 с.; Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974.

31Мірчук П. Євген Коновалець. – Львів, 1990. – 108 с.; Українські Січові Стрільці, 1914–1920 / За ред. Б. Гнатевича. – Львів, 1991. – 160 с.; Історія Січових Стрільців: Воєнно-історичний нарис. Передр. вид. 1937 р. – К., 1992. – 347 с.; Гелей С., Кучабський Ю. Василь Кучабський. Наукова спадщина. Сторінки життя. – Львів, 1998. – 744 с.; Ріпецький В. Українське Січове Стрілецтво. Перевид. 1956 р. – Львів: НТШ, 1995. – 357 с.; Коновалець Є. Причинки до історії української революції. – Львів, 2002. – 64 с.; Сушко Р. Україна в боротьбі проти більшовиків. – Львів, 2004. – 72 с. та ін.

32 Довбня В. Січові Стрільці Київського формування у визвольних змаганнях 1917–1920 років: організація та правові засади діяльності / За наук. ред. проф. П. П. Михайленка. – К.: Текст, 2002. – 220 с.; Довбня В. А. Організаційно-правові засади діяльності військового формування Січових Стрільців у визвольних змаганнях в Україні 1917–1920 років: Автореф. дис. … канд. юрид. наук / Нац. акад.. внутрішніх справ України. – К., 2003. – 19 с.

33Ковальчук М. Євген Коновалець на чолі Січових Стрільців (1918–1919) // Український визвольний рух. Зб. 8. – Львів, 2006. – С. 24–75.

34 Хома І. Я. Військові формування Січових Стрільців Наддніпрянщини в боротьбі за державність України в 1917–1919 рр.: Автореф. дис.. … канд.. іст. наук. – Львів, 2007. – 19 с.; Хома І. Я. Січові Стрільці. Створення, військово-політична діяльність та збройна боротьба Січових Стрільців у 1917–1919 рр. – К.: Наш час, 2011. – 104 с.; іл.

35 Довбня В. Вказ. праця. – С. 4–5.

36Там само. – С. 12.

37Там само. – С. 13–14.

38Хома І. Я. Вказ. праці.

³⁹ Хома І. Я. Вказ. книга. – С. 88.

               ПОСТАТЬ ДАНИЛА ТЕРПИЛА (ОТАМАНА ЗЕЛЕНОГО)

                              В ОЦІНЦІ СУЧАСНИКІВ І НАЩАДКІВ

                                                             Петриченко К.В.,  провідний науковий співробітник

                                                                       відділу використання інформації документів

                                                       Центрального державного архіву зарубіжної україніки, 

                                                                                                                                              м.Київ

Данило Ількович Терпило, більш відомий як отаман Зелений. Ким він був? Що зробив для народу, який, щоб увіковічнити пам’ять про свого героя, навіть склав про нього думу1, чим так не сподобався радянській владі, яка впродовж усього часу висвітлювала його постать тільки в чорних тонах?

Метою цієї статті є відтворення історичної постаті Данила Ільковича Терпила (отамана Зеленого). Авторкою поставлені наступні завдання: 1) висвітлити, як розглядали цю персоналію у своїх творах його сучасники, тобто діячі 1917 – 1921 рр.; 2) розкрити погляди дослідників сьогодення.

Історіографію питання можна поділити на радянську, діаспорну та сучасну.

Радянська історіографія подавала цю тему спотворено, внаслідок чого все українське повстанство впродовж багатьох років отримало визначення (в тому числі й наукове) «бандитизму», а його соціальна база, селянська по суті, була штучно обмежена купкою «куркулів», антирадянських «елементів»2.

Найбільш широко подано характеристику постаті Д.Терпила у зарубіжній історіографії: спогадах учасників подій, закордонних дослідників. Розробку окремих питань обраної теми подано в працях О. Думіна, О. Вишнівського, Є. Коновальця, М. Капустянського та ін.3 Особливо слід відзначити дослідження Ю. Кульчицького, що присвячено розгляду селянського повстанського руху за весь період його існування4.

У сучасній історіографії серед перших дослідників отамана Зеленого були М. Карасьов, Ю. Домотенко, М. Горак5. Більш грунтовно темі повстанства, у руслі якого розглядалось місце Д.  Терпила, відводилось у працях П. Захарченка, А. Лисенка, О. Нестєрова6.

Про Д. Терпила з’явилися статті також в довідкових та енциклопедичних виданнях7, в яких подається інформація про життєвий шлях та діяльність отамана.

Популяризації тематики присвячені праці Р. Коваля та В. Савченка.8

Коротко розглянемо життєвий шлях повстанця. Зелений (справжні прізвище, ім’я та по батькові – Терпило Данило Ількович; 1886 – 1919) – отаман, керівник селянського повстанського руху у роки громадянської війни в Україні. Народився Данило Ількович Терпило у містечку Трипілля у 1886 р., що на Київщині.9 Закінчив двокласне училище. 1905–1907 – член есерівського гуртка, який невдовзі очолив. За антиурядову діяльність його заарештовано і заслано в м. Холмогори (нині село Архангельської обл., Російської Федерації). У 1914-1917 роках воював на фронтах Першої світової війни. 1918 р. повернувся в Україну. Під час антигетьманського повстання 1918 року очолив Дніпровську дивізію Армії УНР, сформовану в Трипіллі. У січні 1919 року виступив проти Директорії УНР, перейшов на бік радянської влади. На початку лютого 1919 року сприяв захопленню Києва військовими частинами Червоної армії.

На початку квітня 1919 р. перейшов на бік Всеукраїнського революційного комітету, утвореного Українською соціал-робітничою партією (незалежною). Селянський повстанський рух під проводом отамана Зеленого охопив у травні – липні 1919 р. всю Київську губернію і частину Полтавської губернії, його армія налічувала бл. 25 тис. осіб. Радянська влада оголосила Зеленого поза законом і послала проти нього значні сили Червоної армії. Наприкінці липня 1919 р. армія Зеленого після запеклих боїв з червоноармійцями залишила Трипілля і відійшла у південні повіти Київщини. Зелений підтримав військові частини Армії УНР, які вели наступ на Київ. Восени його армія зросла до 30 тис. осіб. 14 вересня 1919 р. Зелений мав зустріч із С. Петлюрою у м. Кам’янці-Подільському. Повернувшись на Київщину, він скликав повстансько-партизанський з’їзд, який визнав і підтримав Директорію УНР.

Після цього разом з Армією УНР отаман Зелений (Данило Ількович Терпило) воював на українсько-радянському та українсько-денікінському фронтах. Загинув у бою з денікінцями восени 1919 р. Похований був у містечку Трипіллі.

Серед тих, хто знав і давав характеристику діям і особі отамана Зеленого, були радянські діячі. Зокрема, радянський і державний діяч Микола Олексійович Скрипник (1872-1933), один з організаторів КП(б)У, член колегії Всеросійської ЧК і завідувач її відділу для боротьби з контрреволюцією, керував придушенням повстання отамана Зеленого. Він згадував, що ще на Трудовому конгресі (у січні 1919 р.) серед інших лівих українських есерів виділявся їх трипільський лідер, колишній писар Зелений10. У спогадах М. Скрипник повідомляв, що отаман сформував цілу регулярну дивізію, що називалась «Задніпровською», і мала спільно з повстанцями десятки тисяч чоловік. Також він писав, що повстання під проводом Зеленого майже повністю відрізало Київ від підвозу продовольства, зруйнувало військові комунікації і один час навіть загрожувало самому Києву11.

Стан соціальної бази Д. Терпила охарактеризував і такий радянський діяч, як Володимир Петрович Затонський (1888–1938), народний комісар освіти УСРР, член Революційної військової ради різних фронтів. Він звернув увагу на те, що до кола прихильників руху отамана Зеленого належав найбідніший елемент селянства1². Це є дуже важливим доповненням, оскільки в радянській літературі повстанський рух описується як рух заможного селянства.

Про свою зустріч у лютому 1919 р. із отаманом Зеленим у ставці біля Корчуватого згадував Володимир Олександрович Антонов-Овсієнко (1883 – 1938), командуючий усіма збройними силами Радянської України, дипломат: "Зелений невеликий на зріст, кремезний, задумливий. Він заявляв, що ладен служити радянській владі, але сподівається на її розширення, бо тепер вона "однобічно-партійна". Отаман стояв на тому, щоб його дивізії були гарантовані недоторканість і повна самостійність. На це йому було твердо заявлено, що не можна допускати існування інших частин, крім регулярних радянських, і що частини Зеленого повинні бути відведені в запілля для переформування. Зелений не дуже твердо відповів, що він мусить переговорити зі своїми товаришами по командуванню..."1³

Особливо великий блок матеріалів, у яких характеризується Данило Ількович Терпило, належить перу сучасників і учасників подій національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Більшість із них видавалися за кордоном.

Серед них Осип Думін (1893–1945), сотник Українських Січових Стрільців, який особисто знав Д. Терпила. Полемізуючи з Василем Бобровим14 на сторінках газети «Свобода», писав, що його «стаття не позбавлена історичного інтересу, а автор її (В. Бобров – К.П.), сам учасник походу проти повсталих трипільців». Однак, на відміну від попередника, він стверджував, що хоча «отамана Зеленого можна осуджувати бо він й зробив не один промах, але сумніваюсь, чи історія зачислить саме Зеленого до галереї бандитів, як се без пардону робить п. Бобрів». Тому, на думку О. Думіна, характеристика отамана і кваліфікація його як бандита є особистим поглядом              В. Боброва, що є зовсім невиправданим «і для історії воно менш важне»1⁵.

Олександр Вишнівський (1890–1975), полковник Армії УНР, жив і працював за кордоном, у 1973 р. видав у Детройті працю про повстансько-партизанський рух «Повстанський рух і отаманія»1⁶.  Пише, що вперше «дух отаманії дав був себе знати в тих нерегулярних частинах Армії УНР (повстанські загони), що прилучилися були до армії під час повстання проти гетьмана Скоропадського»¹⁷. Серед найбільш видатних він називає також і отамана Зеленого. Характеризує його як «доброго організатора і промовця, українського патріота, але політично-невиробленого…»1⁸. Пише, що помер він як патріот і герой  своєї батьківщини – України¹⁹.

Серед сучасників Данила Терпила був і Марко Шляховий, український військовий і громадський діяч, отаман 2-ї Київської селянської повстанської дивізії, козак Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого. Він залишив по собі спогади «Записки повстанця» (1920 р.), у яких чимало місця відведено і Данилу Терпилу. Називає його людиною рідкого природного розуму. Згадує, що ще у молоді роки Данило Терпило зробився «раскольником». «За це його, бідолагу, й послали до дальшої школи – аж у Сибір»²⁰.

Євген Коновалець (1891–1938), полковник Армії УНР, у своєму дослідженні «Причинки до історії української революції», виданому у 1928 р. у Празі, писав: «З’ясовуючи випадок з покійним отаманом Зеленим, я далекий від того, щоб відмовляти всяку основу тим голосам, що характеризують його, як людину ідейну, енергійну та серед своїх козаків дуже популярну. Одначе факт його переходів від Директорії до більшовиків і від більшовиків назад до Директорії свідчить, що Зелений був людиною дуже невиробленою і у своїх поглядах хиткою, а хитання його принесли українській справі багато лиха»²¹.

Дає характеристику повстанцю також генерал-хорунжий  Армії УНР Микола Капустянський (1881–1969) у своїй праці «Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 р.». З одного боку, називає Зеленого палким і неурівноваженим 2², а з іншого – як «нестримного і палкого отамана», що користувався великою любов’ю та пошаною народу²³.

У праці Миколи Чеботаріва (1884–1972), полковника Армії УНР «Визвольні змагання контррозвідника», Зелений подається як визначний повстанський отаман з Київщини, що приходив до нього у Кам’янець-Подільський у 1919 р. з метою влаштування йому побачення з Головним Отаманом. Зі слів автора, повстанець був з тих отаманів, що опам’яталися, але запізно²⁴.

Позитивно оцінив Данила Терпила у своїх спогадах і Василь Кучабський (1895–1971), член старшинської ради Січових Стрільців, історик, публіцист, політик: «криштально чесна людина, боготворений довколишнім селянством і його провідник…»²⁵.

З різних боків до характеристики Зеленого підходить і Матвій Стахів (1895-1978), український історик, який працював за кордоном. У своїй праці «Україна в добі Директорії» про Д.І. Терпила пише так: « це народний учитель із Трипілля. Він був добрим промовцем і вмів здобути собі вплив на селянське оточення в часі повстання і потім у своїй повстанській дивізії»²⁶. Історик писав, що твердого суспільно-політичного світогляду і політичного вироблення у Зеленого не було2⁷. «У своїй партійній афіляції не був твердий, бо часами він подавав себе за прихильника незалежних с.д. (соціал-демократів – К.П.). Поза тим в нього було почуття старої козацької лицарськости, помішаної з відгуками старого гайдамацтва».

Щодо оцінки прорадянського періоду отаман, що тривав з січня по 25 березня 1919 р., М. Стахів писав, що Зелений не робив свого бунту для того, щоб допомогти більшовикам проти України чи для встановлення в Україні радянського уряду. План отамана був у тому, що він сам за допомогою своїх вояків здобуде радянську владу в Україні та буде очолювати її. А «московські агенти і українські «незалежні с. д.» (соціал-демократи – К.П.) та «боротьбисти» лише підтримували його бунтарські замисли, сподіваючись, що вони при його допомозі повалять Директорію та запровадять свою «українсько-радянську» утопію»²⁸.

Із сучасних діаспорних дослідників не можна оминути і Юрія Кульчицького з його працею «Шаблі з плугів». Характеризуючи повстанський рух в Україні він пише, що «більшість «отаманів» керувалися добрими намірами. Та все ж вони не мали відповідної підготовки й науки. В умовах відсутності сильного керівництва вони вибрали найлегшу дорогу. яка мала б забезпечити їх успіх і славу. Тільки з часом, зрозумівши безперспективність боротьби, вони погодилися підпорядковуватись вищій владі. Але «було вже пізно…»²⁹. Дослідник вважає одним із таких отаманів і Данила Терпила, який спочатку, будучи «своїм власним паном», він все ж спричинився до захисту УНР.

Згадується ім’я Зеленого також у Енциклопедії Українознавства. У ній про нього пишуть як про одного із найвидатніших керівників селянського повстанського руху в Україні, який серед населення мав славу народного героя³⁰.

Дослідники періоду незалежної України також взяли активну участь у висвітленні постаті отамана Зеленого. Зокрема, одною з перших була стаття краєзнавця М. Карасьова, у якій, на основі спогадів односельців, автор пише, що «Данило Терпило був знаний в окрузі задовго до 1919 р. Заслання, фронт, а також численні родичі і друзі у такому великому і своєрідному селі, як Трипілля, сприяли росту його авторитету. Та й чоловік він був неабиякий – розумний, сміливий і удачливий. До таких завжди горнуться люди»³¹.

В. Горак у статті «Ратні дороги отамана Зеленого» дає наступну характеристику повстанця: «Дякуючи правдивим історичним дослідженням, до нас повернувся інший Зелений – селянський воєначальник, керівник  великої повстанської армії та послідовний захисник трудового селянства…»³²

За останні роки потрібно відмітити  літературу, що присвячена як окремим повстанським епізодам, так і отаманам зокрема. А. Лисенку належить дослідження «Данило Ількович Терпило (Зелений)», в якій постать отамана було охарактеризовано як одну з легендарних осіб, яку висунув український народ в буремні роки громадянської війни³³.

У колективній праці «У поході за волею» отамана Зеленого характеризують як «одного з найуславленіших отаманів Київщини». І що «при всіх його помилках і хибах, він заслужив, безумовно, право на реабілітацію незалежною Україною»³⁴.

У 2011 р. вийшло друге, доповнене новими документами, видання Р. Коваля «Отаман Зелений: Історичний нарис». Автор характеризує Д. Терпила як «красивого і благородного чоловіка, який був незаперечним авторитетом серед трипільців, їхнім захисником, справжнім народним героєм»³⁵.

Також потрібно відмітити книгу В. А. Савченка «Атаманщина». У ній міститься цілий розділ про отамана Зеленого, у якому він характеризується як самий загадковий і разом із тим один з самих відомих отаманів громадянської війни³⁶.

Аналізуючи позиції вище вказаних авторів від сучасників подій по сьогодення, можна стверджувати, що оцінки постаті Данила Терпила є неоднозначними, але в цілому усі вони характеризують його як непересічну особистість, відгукуються про нього з повагою, вважають його одним із найталановитіших повстанців періоду визвольних змагань 1918–1922 рр.

Отаман Зелений пройшов складний шлях: це і повстання проти гетьманату, і союз з Директорією, а потім з більшовиками, спроба самостійно вести боротьбу з усіма ворожими силами (більшовиками, а потім денікінцями) і нарешті – союз з Директорією. Така поведінка Данила Терпила зумовлена перш за все пошуком міцного союзника, який би поважав національні почуття українського народу та не був байдужим до їхніх традиційних соціальних прагнень, передусім встановлення миру та надання селянам землі.

До позитивних факторів діяльності отамана Зеленого, варто віднести визначну роль його дивізій у звільненні м. Києва від гетьманців, що пришвидшило прихід до влади Директорії, боротьбу з більшовиками та денікінцями. За час повстанського руху відродились козацькі традиції та зросла національна свідомість селян, зросла їх активність у політичному житті держави (участь у вічах, демонстраціях, з’їздах).

До негативних сторін діяльності, потрібно відзначати нестійкість його світоглядних позицій і як наслідок цього зміну союзників, що принесло значну шкоду українській справі, оскільки відтягувало сили Армії УНР на боротьбу з ними. Крім того, слід відмітити локальний характер руху, недостатній зв’язок окремих повстанських з’єднань загонів між собою, прояви амбітності отамана.

Отже, інтерес до особи Д. Терпила (отамана Зеленого) не згасає, а навпаки збільшується, про що свідчить поява численних досліджень та публікацій. Крім того, проводяться різноманітні заходи по вшануванню його пам’яті.

Наприклад, 22 грудня 2006 р. в середній школі с. Трипілля відбулася науково-практична конференція «Час і долі» з нагоди 120-річчя від дня народження Данила Ільковича Терпила. Серед запрошених на ній виступив і сільський голова, який пообіцяв, що в с. Трипіллі буде вулиця отамана Зеленого, на якій і постане пам’ятник славетному земляку³⁷. Використавши віднайдену на той час фотографію отамана, скульптуру вже було зроблено членом Національної спілки художників Михайлом Горловим. Її залишилося лише відлити з бронзи. Однак, 25 жовтня 2007 р. невідомим зловмисником було підпалено майстерню митця, де разом із пам’ятником Зеленому, загинуло багато цінних речей – скульптур, книг, кераміки, ікон, фото³⁸.

Проте, незважаючи на труднощі та протистояння на шляху до відродження пам’яті славетного земляка, 24 серпня 2008 р. у с. Трипіллі все таки було встановлено погруддя отаману Зеленому. Це невеликий скромний бронзовий бюст і, хоча він і не відрізняється помпезністю, однак його поява становить нехай і не велику, але все ж таки перемогу у боротьбі за повернення з небуття забутих імен тих, хто поклав своє життя на визволення своєї землі від окупантів.

[1] Антоненко-Давидович Б. Розповідь про отамана Зеленого й “Трипільську трагедію”. //Лицар неабсурдних ідей. Збірка споминів, листів і малодоступних творів. - Бібліотека журналу “Час”, 1994. – С. 173-174.

² Історія Української РСР. –К., 1977. – Т.5;

Козельський Б. Шляхом зрадництва і авантюр (Петлюрівське повстанство). – Х., 1927;

Лихолат А. В. Розгром националистической контрреволюции на Украине (1917-1922). – М., 1954;

Эйдеман Р. Очаги отаманщины и бандитизма. – Х., 1921.

³ Думін О. До історії повстання от. Зеленого проти Директорії У.Н.Р. // Свобода – 1 жовтня 1927 р. – Ч. 228.– С.2; Вишнівський О. Повстанський рух і отаманія. – Дітройт, 1973;  Капустянський М. Похід Українських армій на Київ-Одесу в 1919 році //Україна 1919 рік.: М. Капустянський «Похід Українських армій на Київ –Одесу в 1919 році».

Є. Маланюк «Уривки зі спогадів». Документи та матеріали. – К.: Темпора, 2004 р.; Коновалець Є. Причинки до історії української революції. – Прага, 1928.

⁴ Кульчицький Ю. Повстанський рух 1918–1926 рр. // У пошуках історичної правди. Збірник на пошану Миколи Чубатого. – Нью-Йорк–Париж–Сідней–Торонто, 1987; Кульчицький Ю. Шаблі з плугів. – Львів, 2000.

⁵ Горак В. Ратні дороги отамана Зеленого // День. – 11 березня 2006 р.; Домотенко Ю. К. Преславне містечко Трипілля на Київщині. – К., 1999;  Карасьов М. «Бандит» Зелений // Київ.– 1991.– № 11.

⁶ У поході за волею ( селянсько-повстанський рух на Правобережній Україні у 1919 році ) / Захарченко П.П., Земзюліна Н.І., Нестеров О. В. – К.: ЗАТ «НІЧЛАВА», 2000; Лисенко А. Данило Ількович Терпило (Зелений) // Постаті Київщини. – К.: Міленіум, 2007.                                                                                                                                                 ⁷ Енциклопедія історії України: в 5 т./Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. – К., 2005. – Т. 3. – С.322; Литвин М. Р., Науменко К.Є. Збройні сили України першої половини ХХ ст. Генерали і адмірали. – Львів. Харків: «Видавництво Сага», 2007. – С. 194–195

⁸ Коваль Р. Отаман Зелений: Історичний нарис. – К.: Історичний клуб «Холодний Яр»; Кам’янець-Подільський, ПП Медобори – 2006»,2011; Савченко В. Атаманщина. – Ха: Фолио, 2011.

⁹ Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. – Т. 4. – М., 1933. – С. 170.

[1]⁰ Скрыпник Н.А. Трипольский поход // В защиту революции. – К.: Издательство политической литературы, 1977. – С. 211.

[1]¹ Там само. – С. 213.

[1]² Затонский В.П. Украина. 1919. //Сказание о Гражданской. – М.: Современник, 1987. – С.133.

[1]³ Антонов-Овсієнко В.О. В боротьбі проти Директорії // Літопис революції. – 1930. - №. 2. – С. 115.

[1]⁴ Бобрів Василь. Зустрічі та портрети. Отаман Зелений // Свобода. –  27 липня 1927 р. - Ч. 172.

[1]⁵Думін О. Вказ. пр.

[1]⁶Вишнівський О. Вказ. пр.

[1]⁷Там само. – С. 19.

[1]⁸Там само. – С. 20.

[1]⁹Там само. – С. 22.

²⁰ Шляховий М. Записки повстанця. – К., 1999. – С. 15.

^2[1] Коновалець Є. Вказ. пр. – С. 18

²² Капустянський М. Вказ. пр. – С. 78.

²³ Там само. – С. 226.

²⁴ Визвольні змагання контррозвідника (документальна спадщина Миколи Чеботаріва). – К., 2003. – С. 31

²⁵ Кучабський В. Від первопочинів до проскурівського періоду// Історія січових стрільців. – К., 1992. – С. 179

²⁶ Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. – Т. 2. – Скрентон,1963. – С. 154.

²⁷ Там само.

²⁸ Там само. – С. 156.

²⁹ Кульчицький Ю. Шаблі з плугів. – С. 57-58.

³⁰ Енциклопедія українознавства. – Т. 2. – Париж-Нью-Йорк: «Молоде Життя», 1955-1957. – С. 768.

^3[1] Карасьов М. Вказ.пр. – С. 86.

³² Горак В. Вказ. пр.

³³ Лисенко А. Вказ. пр. – С. 101.

³⁴ У поході за волею. Вказ. пр. – С. 104.

³⁵ Коваль Р. Вказ. пр. – С. 156.

³⁶ Савченко В. Вказ. пр. – С. 52.

³⁷ Коваль Р.М. Вказана праця. – С. 130.

³⁸ Там само. – С. 132. 

ОТАМАН Ф.БОГАТИРЕНКО. ПОВСТАНСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ І  ТРАГІЧНА ДОЛЯ

(повернення отаманів Фастівського краю)

                                                  Дросенко В.І.,  науковий працівник «Музею на колесах»,

                                                                        член Національної Спілки краєзнавців України,

                                                                                                                  м.Фастів                                  

Мета моєї розповіді −  донести до слухачів інформацію  про дії народних збройних загонів, які брали свої початки в селах Великі Гуляки, Дорогинка, Панська Мотовилівка і базувались у 1920-х роках в лісових масивах Приірпіння від корнинських до боярських лісів нашої Київщини. Це були повстанські загони отаманів Святненка, Ф.Богатиренка, І.Грисюка – «Гайового», О.Гончара – «Бурлаки», Марка Шляхового – «Карпенка», Мордалевича, Яблучка, Голубенка та інших.

            Отаманом одного з них − 2–го Гайдамацького запорожського куреня смерті, який діяв на початку 1920-х років на Фастівщині − був Феодосій Іванович Богатиренко, родом із села Великі Гуляки. З початку ХІХ ст. цим селом Сквирського повіту володіли багаті польські поміщики роду Хаєцьких. Донині збереглися їх кам’яні господарські споруди, млин і маєток в с. Томашівці на Фастівщині, в якому у сучасні часи  поселились достатньо небідні монахи Ризоположенського храму. В сусідньому селі Дідівщині збереглися залишки фамільного склепу Хаєцьких, який був збудований біля місцевого костьолу. Його розібрали солдати в 1944 році на побутові потреби, а склеп мародери пограбували.

            Народився Ф.Богатиренко 11 січня 1898 року в селянській родині, в якій було 9 душ. Мала вона 0,93 га землі, що свідчить про невеликий статок сім’ї.

            Закінчив майбутній грізний отаман чотири класи Великогуляківського двокласного училища, після чого через нестатки в сім’ї  змушений був піти на господарські роботи до поміщика. Але через два роки вступив до Веприківського Олексіївського двокласного училища на «ремеслене» відділення по столярно-токарній частині, яке успішно закінчив за 3 роки. На військову службу був призваний 2 лютого 1917 року у 19-річному віці. На фронті не був, служив в запасних підрозділах в Росії, а коли захворів під час проходження служби в учбовому ударному батальйоні, попав до шпиталю в Україні і в кінці 1917 року був демобілізований за станом здоров’я.

            Після приходу до влади в Україні гетьмана Павла Скоропадського, влітку 1918 року Богатиренко створив разом з матросом-чорноморцем Кириченком та мешканцем с. Дідівщина старшим унтер-офіцером Сахном повстанський загін у складі 80 чоловік. Вони  повели активні дії проти німецького гарнізону найближчого містечка Брусилова зі 100 багнетів (нині- районний центр на Житомирщині). Активні дії загону тривали до 2-х місяців, але сили були нерівні і він був розсіяний кайзерівськими військами. Прийшлось повстанцям переховуватись до часу приходу Петлюри, з військами якого Богатиренко згодом брав участь в захопленні Києва у грудні 1918 року.

До приходу радянської влади він перебував у Фастові. Але весною 1920 року, коли Фастівщина була зайнята польськими військами, йому знову довелося переховуватись.      Ф.Богатиренко в цей час підтримував зв'язок з отаманом Святненком. З ним вони готовили виступ проти поляків, а значить− і проти військ С.Петлюри, з якими колись брав участь в поході на Київ. Але їх зрадив начальник штабу Святненка, через якого вони були заарештовані і відправлені до м. Вінниця в Головний Петлюрівський штаб, де їх мали розстріляти. Під час прибуття на ст.Козятин вони здійснили втечу, під час якої Святненко був убитий, а Богатиренку вдалося втекти і знову переховуватися до часу приходу радянської влади. Але довго займатися хліборобством і хатнім господарством не довелося.

Нова влада його розчарувала. Радянська міліція декілька разів проводила труси в господарстві Богатиренка і розграбовувала його. На той час Богатиренко був вже одружений і це в подальшому відбилося на його діях і поведінці, як отамана. Але це не стримало його від рішучих дій. Він вступив рядовим козаком зо загону Швидкого, а в жовтні 1920 року згідно рішення козачої ради став отаманом. Загін його зріс до 300 чоловік. Активних дій проти радянської влади він не проводив, щоб запобігти зайвих втрат. Навіть, погроми в загоні були заборонені. Що ж до радянської міліції, то її козаки Богатиренка вважали виключно грабіжниками і бандитами.

             Від селян він тривалий час отримував підтримку фуражем, продуктами і озброєнням. В загоні була встановлена кара за грабежі і насильства проти населення. Рідного брата Сергія за незначний проступок Богатиренко вигнав із загону і той подався до отамана Струка служити помічником. А сотника Степана Ткач-Столбула розстріляв за самочинне вбивство селянина і зґвалтування.

            Події дев’яностолітньої давності збереглись у народній пам’яті. Директор приватного підприємства «Хорс КЛМ» у с.Веприк Кельвич Леонід Миколайович розповів автору одну цікаву історію про пограбування в 1920 році його діда Наума Петровича Кельвича (1874-1955) в с.Веприк: «Мій дід Наум Петрович з бабою Тетяною Степанівною мали трьох синів і п’ятьох доньок. Жили вони під лісом, біля лісництва на старому Гуляківському шляху. Хата була під «бляхою» і мешкало в ній три сім’ї. Була у ній своя клуня, воловня, конюшня, сарай, хлів. Це дало підстави  отримати главі родини «статус куркуля» і десь в 1928-1929 р.р потрапити до Київського ДОПРу, та провести там 8 місяців.

     В хаті був певний достаток. Мати готовила трьом донькам, які були на виданні, придане, а у дворі було заготовлено достатньо тесаної деревини – хлопцям на майбутні хати (завдячуючи революційним подіям ліс став  воістину всенародно доступним багатством, а створені місцевим лісничим Плюто знамениті «плютовські посадки» були сильно пошкоджені − від автора).

     Якось у неділю дід Наум з братом поїхали до Фастова на базар. Мати поралась у хаті біля печі. Діти, хто де, в залежності від віку.

     Заходять в хату троє і з порогу : «Де у Вас тут є казьонне сідло?»

     Мати здивовано : «Ніякого сідла у нас немає».

     На неї наставили гвинтівку і почали робити трус, який полягав у тому, що з хати почали виносити килимки, рядна, хустки, одежу із скрині, приготовлені дівчатам на посаг, а дідову чемерку один одягнув на себе. А ще двоє грабіжників чекали їх біля воріт з кіньми..

     Сестра вскочила з двору в хату і почала кричати, що їх грабують, а малий син Микола вискочив у вікно до сусідів.

     Повернувшись з базару дід зібрав людей і на підводі поїхали навздогін грабіжникам. На «башньовій посіці» біля «пожежної вишки» в плютовських насадженнях вони зустріли дідка, який відрадив їх їхати далі, «бо там багато озброєних людей з кулеметами. Куди вам пнутись на них?

     Троє повернулись до села, а дід Наум з родичем поїхали далі і так переїхали міст через Ірпінь. І доїхали до Федорівки та Хаївки. Тут грабіжники гарно погуляли і зґвалтували дівчину. І тут,      обабіч дороги, побачили вбитого грабіжника в дідовій чемерці. Знімати її не стали, а голоблі повернули назад і поїхали додому. Вже стемніло і було не до чемерки»  (лишається запитання, чи не був отой вбитий в дідовій чемерці сотником Степаном Ткач-Столбуном (кличка «Пушка») з Великих Голяків, якого скарав на смерть односільчанин Ф.Богатиренко− від автора).

     Далі Леонід Миколайович повідав: «Жив напроти діда Наума голова сільради Шиманський Прокіп Станіславович. Голота-голотою. А час був такий, що коли кололи свиней, то шкіру слід було знімати і здавати державі, як стратегічну сировину для армійського взуття. Ото він перестрів гуляківського мужика, який віз сало із забитої свині з шкірою, щоб здати перекупщикам на Кадлубиці, і реквізував «іменем радянської влади» всю забиту свиню. Помста не заставила себе ждати» (Йому підпалили сарай, був сильний вітер, через що згоріло декілька хат, а в діда Наума – клуня, воловня, сарай і  заготовлений на три хати ліс. В ті страшні часи вогонь нерідко був засобом помсти або впливу на своїх же сільських мешканців− від автора).

     В 1928 році Наум Петрович відмовився вступати до колгоспу, як куркуль чи підкуркульник і його влада заприторила до Київського ДОПРу на 8 місяців. За цей час його господарство «вичистили» до встановленої норми.

     Вірним господареві виявився кінь «Монгол», який з колгоспу втік додому. За час відсутності господаря син знову прикупив ще чотирьох коней, бо кохався на них (коні були знецінені, бо люди їх просто збували, щоб не віддавати задарма до колгоспу). Коли ж Наума Петровича випустили через 8 місяців з буцегарні, він наказав синам відвести коней до колгоспу. Сам до кінця працював конюхом, пам’ятаючи колгоспних «активістів» Кулака і його помічників, які виконували чорну роботу колективізації, а згодом і голодомору».

            Як зазначав згодом у своїй арештантській справі Ф.Богатиренко, політична орієнтація його загону була національна, навіть близькою до соціал-революціонерів. Це й зрозуміло, бо всі були вихідцями із селян.

            Під час самостійних дій з осені 1920 року Богатиренко змушений був вивести свій загін в лісові масиви Радомишльського повіту, де зустрівся з полковником Кречетом, який погодився влитися в загін Бондаренка з 8 кавалеристами при одному кулеметі «Шоша». Кречет став ад`ютантом у Богатиренка. Активних дій вони не здійснювали до зустрічі з отаманом Орликом, який мав загін із 25 чол. піхоти, 10 кавалеристів і два кулемети «Люїс» і «Шоша». Загін Бондаренка на цей час мав 33 піхотинців і 22 кавалеристів  і чотири кулемети «Люїс» і «Шоша» і підпорядкувався отаману Орлику. Через відчутний натиск частин Червоної Армії, постійно були в русі. В грудні Ф.Богатиренко захворів на тиф, хвороба тривала більше двох місяців. В цей час вони зустрілись з загоном полковника Струка, який підпорядковував  під своє начало загони Бондаренка і Орлика.  Згідно припису Петлюри Струк був тоді призначений головним повстанським отаманом Київщини.

            Спочатку загони приступили до активних дій в районі містечка Горностайпіль, де відбили один кулемет і здійснили єврейський погром із жертвами, що було притаманно полковнику Струку. Про жорстокість Струка, і до євреїв зокрема, в народі збереглась недобра пам’ять: на р.Тетерів заставляв євреїв рубати ополонки і топити один одного, а останньому дарував життя.  Розбити ж Брусиловську міліцію йому не вдалося.

            Через розбіжності і нерозподілення влади отаман Орлик  лишив Богатиренку кулемет «Максим» і полишив спільний загін із своїми козаками. А невдовзі і між Бондаренком та Струком загострились протиріччя. Справа дійшла до того, що Богатиренко вночі був зв’язаний, арештований Струком і тільки за проханням козаків та селян був звільнений. «Союз» отаманів розпався.  

            Загін Богатиренка із 23 вершників і 25 піхоти невдовзі перемістився в Сквирівський повіт, ближче до домівок і «оперував в лісах від Фастова до Мотовилівки».     З отаманом Юліаном  Мордалевичем до часу його переходу на бік радянської влади зв’язок підтримувався листуванням через зв’язкових, якими були  довірені церковнослужителі або старці.

            Весною в загоні з`явився Іван Грисюк - «Гайовий» із своїми людьми, який став помічником Богатиренка. Загін перемістився в Дорогинський ліс. Активних дій не здійснював, що викликало неабияке нарікання козаків і старшин загону. Отаман мотивував це небажанням жертвувати козаками. Натомість, «Гайовий» рвався до рішучих дій і бездіяльність отамана його обурювала. А після відмови Богатиренка зробити спільно з отаманом Гонтою (Унятовським) наліт на Фастів, «Гайовий» його просто арештував і справа наближалася до розправи.

            Богатиренку того разу вдалося втекти від розправи із загону разом із кількома своїми однодумцями. Відтоді думали вони про припинення своєї боротьби, бачачи її безперспективність,  або про можливу втечу за кордон . Коли ж довідалися про амністію, яку було оголошено 4 квітня 1921 року, почали обережно контактувати з волкомнезазом і співробітниками КГЧК та військових підрозділів «по боротьбі з бандитизмом».

            В селі ж його чекали дружина і дві маленькі доньки, а також запущене господарство. Це все гнітило молодого 23- річного отамана і він «клюнув» на привабливу наживку радвлади. Не всі тоді розуміли «революційної суті» оголошеної амністії.

            Богатиренко звернувся до голови Великогуляківського комнезаму − до речі, колишнього козака його загону − і після місячних переговорів 17 червня 1921 року Федось Богатиренко з уповноваженим КГЧК Чумаченком прибули до Києва, а згодом їх переправили до столиці України Харкова.

            Про діяльність його загону повідомляють сухі зведення Київської Губернської Надзвичайної комісії того часу:          

«Деятельность и налеты банды Богатыренко,

зарегистрированные с апреля 1-го дня 1921 года.

1 апреля  –  Сквырский район. Банда оперирует в Лучинской волости, сёла: Федоровка, Млынок  и Песочки, численность 18 пехоты 15 кавалерии, 3 пулемета, вооруженные  винтовками и  обрезами.

4 апреля    –  Киевский район. Банда оперирует в районе Абрамовки, Берестянки, Филициаловки,

                     неизвестной численности, вооружена винтовками и обрезами.

10 апреля – Киевский район. Банда находится в лесу между д.д.Веприк, Скригалевка, 7-10   версты зап. Фастова, численность 320 пех., 150 кавалерии, в лесу спрятаны 2 орудия, 15 пулеметов.

13 апреля – Радомышльский район. Банда совершила налет на с. Нежиловичи, неизвестной численности, вооружена винтовками.

15 апреля – Белоцерковский район. Банда находится в лесу между деревнями Дедовщина, Скригловка, 14-12 верст юго-зап. Фастова. Численность 60 пехоты, 70 кав., 7 пулеметов и 2 орудия.

18 апреля – Белоцерковский район. Банда находится в районе Волица, Дмитровка, Пивни, что 12 верст юго-зап. Фастова. Численность 60 чел пехоты.

20 апреля – Белоцерковский район. Банда находится в 2-х вестах от Фастова неизвестной численности.

21 апреля – Белоцерковский  район. Банда под руководством Косминского скрывается в Скригалевском лесу, что севернее ст. Кожанки.

24 апреля –   Радомышльский район. Банда совершила налет на Вольшку, Брусиловской волости, 18 пехоты, 7 кавал., вооружены винтовками, бомбами.

27 апреля – Белоцерковский  район. Банда оперирует в районе Кожанки, 12 верст восточнее Таращи, численность 200 чел.

30 апреля – Белоцерковский  район. Банда ушла в Дмитровку юго-зап. Фастова. Численность 150 чел.

2 мая –     Радомышльский район. Банда оперирует в с. Дедовщина. Численность 6 чел. пехоты.

3 мая –    Белоцерковский район. Банда сосредоточилась в дер. Дородина. 200 чел. 70 кавалеристов, 4 пулемета, вооружена винтовками, обрезами и бомбами.

14 мая – Белоцерковский  район. Банда оперирует около села Боярка неизвестной численности, вооружена винтовками, обрезами, бомбами».        

            Ф.Богатиренко з однодумцями після довгих вагань 17 червня 1921 року таки погодились служити радянській владі і склали зброю. Отаман разом із Чумаченком прибули до Києва, а потім він відбув до Харкова. Завідуючий таємним оперативним відділом ЧК Капустянський констатує: «В даний час Богатиренко використовується для розкриття складів, озброєння, парт. загонів, відловлення окремих бандитів, які переховуються по селах, і в наданні даних військовому командуванню про бази в окремих місцях, находження парт. загонів.»

            А це вже була пряма зрада соратників по боротьбі. Кара за це була невідворотньою.  Гайовий оголосив, і це стало відомо радорганам і ЧК «…що якщо амністовані не з’являться назад в банду, з 1 серпня почне їх тероризувати».

            В харківському ВУЧКа  Федось Богатиренко із амністованими пишуть заяви про надання відпустки «для проведення зрушених господарств в порядок». Крім того, він їде додому і для оперативної роботи.

            Ось короткі висновки працівника ЧК про його соратників:

«Сотник Редчиць, комендант банди,офіцер, Георгіївський кавалер.

  Сотник Царюк. Командир кінної сотні.

  Сотник Кученко – самий простий селянський хлопець.

  Сотник Ільченко. У Мордалевича був високої думки про себе. За дуже знаючого офіцера видає себе».

            Невідомо, як поправляв Ф.Богатиренко своє «зрушене господарство»,  але чи то сімейне життя не заладилось, чи то молода кров «забродила» - почав Федос Іванович вчащати до молодої доньки коваля Талімона Осадчого, з яким Богатиренки були далекими родичами. Батьки були проти такого «жениха», але й остерігались його, бо у них було ще троє дочок. Старша донька вже родила в 1918 році онука Дусіка, Ользі виповнилося 17 років, Ліді – 5 років, а Галі – 3 роки.

            І ось якось зайшов пізно ввечері Федось у хату коваля, а мати, Пріська Охримівна, каже йому: «Федось Іванович, не ходіть до нас. Я чула, в селі так говорять, що за Вами слідять і хотять вбити». На що він з погордою відповів: «Ще на мене завод кулі не виготовив, щоб мене вбити».      Відразу по цих словах пролунав крізь шибку постріл. Федось скрикнув «ой», впав і поліз під ліжко. Мати Пріська вискочила в сіни і заголосила: «Діточки, ховайтесь! Людоньки, не стріляйте, в мене ж діточки малесенькі!»

            В хаті коваля було троє доньок і онук. До хати ніхто вже не зайшов, бо були впевнені, що постріл був прицільним. По селу пронеслися відразу чутки, що це робота Гайового.

            Смертельно поранений Федір Богатиренко тільки повторював: «Ой діточки, Лізонько, мене вже не буде». Перед ранком захрипів і помер. Дружина відмовилась його забирати і поховали його з хати коваля Талімона Осадчого. Баба Пріська в селі була відомою «бранкою» (приймала пологи), тому користувалась повагою односельців і передала цю розповідь своїй доньці Лідії. А остання − своїй доньці Нелі.

     Що цікаво, хата коваля − німий свідок трагічних подій 1921 року − збереглась донині. Збудована в зруб, добротно. Будували її три брати – ковалі Осадчі.

     Така була жорстока відплата отаману Федосу Богатиренку. Отаманом Гайовим? Можливо. А можливо й тими іншими повстанцями-козаками, кого він зрадив.

Використана і рекомендована література:

Коваль Р. Повернення отаманів гайдамацького краю.- Київ: Діокр, 2001.

ЦДАГОУ,  фонд 263 опис 1 справа 53933

                    фонд 263 опис 1 справа 31686

                        фонд 263 опис 1 справа 67017

•ІЗ  МАЛОВІДОМОГО  ПРО  ДІЯЧІВ  УНР

          ПРО СПІВПРАЦЮ КИРИЛА СТЕЦЕНКА І ДИРЕКТОРІЇ УНР

                                              Мондзелевський Е.А.,  директор ФМІМ «Музей на колесах»,

                                   старший науковий працівник Меморіального музею К.Г.Стеценка,  

                                                            член Національної Спілки краєзнавців України,

                                                                                                         м.Фастів

  

           

            Серед тем, які мало досліджені у житті та діяльності Кирила Стеценка, є відомості про його співпрацю з Директорією УНР. Натомість, це був досить важливий і тривалий за часом життєвий період Кирила Григоровича, як урядового, громадського і мистецького діяча. Як мінімум він тривав з грудня 1918 року по літо 1920 року з перервами.

14 грудня 1918 року після тривалої облоги Києва Осадним Корпусом Січових Стрільців і місячного військового протистояння з гетьманом Павлом Скоропадським в українську столицю переможно увійшли війська Директорії УНР. Їх керівний орган був створений за зразком своїх французьких (1795 – 1799 років) і російських революційних попередників (Петроградська Директорія Тимчасового уряду О.Керенського 01.09. –08.10.1917 року) з тих же п'яти членів, які відважилися взяти на себе керівництво країною у важкі воєнні часи. Повсталі кияни тієї зими зустрічали республіканські війська Директорії як довгоочікуваних визволителів, які відновили  незалежність Української держави. Втеча гетьмана з України і арешт проросійських членів його уряду супроводжувалися у той час багатьма військовими парадами і концертами, осторонь яких не могла залишитися більшість українських культурних діячів і митців столиці.

            Серед тих, хто радо вітав героїв боїв за відновлення самостійності України був і відомий український композитор Кирило Григорович Стеценко, який вже тривалий час працював урядовим фахівцем Музичного відділу Головного Управління Мистецтв та Національної культури Міністерства Народної освіти, як за Центральної Ради, так і за гетьмана. Саме під його керівництвом, як свідчать архівні документи, в Оперному театрі м.Києва 21 грудня 1918 року відбувся урочистий концерт «на честь і пошану Директорії Української Народної Республіки і героїв визволення України» [3,39]. Його дали керівникам Директорії об’єднані українські артистичні сили м.Києва. Нижче наводяться  фрагменти афіши цього концерту, де чітко зазначається його проведення під загальною  «орудою хорами К.Стеценка» [3,39].

Згаданий урочистий концерт відбувся за участю як видатних українських композиторів і поетів, так і видатних українських акторів (Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Марії Заньковецької тощо). На вечорі були присутні лідери Директорії В.Винниченко та С.Петлюра, яким аудиторія влаштувала гучну 10-хвилинну овацію. Вела його знана київська просвітянська діячка і письменниця Людмила Старицька-Черняхівська. Таке широке представництво українських діячів мистецтва на вечорі яскраво свідчило, що вони дуже болісно сприйняли останні відхилення державного курсу керманича Української Держави П.Скоропадського у бік тісної співпраці з російськими білогвардійськими формуваннями та спроб відновлення «великої Росії на нових засадах» [3,21]. Зрозуміло, що вони очікували зміни цієї політики і Директорія відразу почала виправдовувати їх сподівання. І хоча загальна суспільно-політична нестабільність того часу і перманентні бойові дії як проти більшовицьких, так і білогвардійських російських збройних формувань мало сприяли державній підтримці культурних процесів, розвиток української культури тривав, причому в окремих галузях досить швидкими темпами.

         Немаловажливу роль у процесах підтримки української культури керівниками Директорії відігравав той фактор, що майже весь провід Української революції тих часів складався переважно з діячів інтелігенції, для якої питання розвитку національної свідомості та піднесення культурного рівня населення були наскрізними. Перший голова Директорії Володимир Винниченко був відомим письменником і драматургом того часу, доклав чимало зусиль для налагодження повноцінного культурного життя українців. Симон Петлюра, який невдовзі замінив його на цій посаді, раніше певний час працював завідуючим літературною частиною театру Миколи Садовського, був відомим публіцистом і добре знав силу мистецтва. Лідери Директорії взяли під опіку всі чотири професійні театри українського спрямування: Другий міський театр (керівник - Микола Садовський), Державний народний театр (керівник - Панас Саксаганський), Державний драматичний театр (керівник - Борис Кржевецький) та "Молодий театр" (організатор - Лесь Курбас), які на той час функціонували у Києві, надавали посильну фінансову і організаційну підтримку народним хорам, друку і випуску різноманітної української музичної літератури. Тож не дивно, що на початку 1919 р. в Україні нараховувалося вже 45 хорових колективів, що називали себе національними [17,15]. Особливо вони масово почали виникати у тих місцях, де з гастролями влітку 1918 року виступав Перший Український Національний хор м.Києва під орудою К.Стеценка. Наслідуючи його приклад, подібні колективи створилися у Лубнах, Полтаві, Житомирі, Вінниці, Кам`янець-Подільському та інших українських містах по обидва боки Дніпра. Уряд уважно стежив за їх розвитком, допомагаючи на підконтрольних Директорії територіях молодим мистецьким колективам в багатьох аматорських починаннях. Українські урядовці добре розуміли те, що там, де інколи безсилі гармати, свою справу найкраще можуть зробити сила патріотизму, українська культура і українське мистецтво. І, насамперед − чарівна українська пісня.

 Тому 1-го січня 1919 року на святі 25-літнього ювілею М.Вороного С.Петлюра звернувся до композиторів Кирила Стеценка і Олександра Кошиця з проханням прийти до нього наступного дня для вирішення дуже «важних справ» [18,13]. В газеті «Послєднія Новості» за 02.01.1919 року була замітка, де зазначалося: «Сегодня Глава Діректориі С.В.Петлюра позвалъ к себе представителя Музикальнаго Отделенія Мин. Нар. Просвещенія К.Стеценка и поручилъ ему составить хоръ…»[18,13]. Метою цієї зустрічі було обговорення ідеї створення великого республіканського хору з найкращих співаків Києва для концертової подорожі за кордоном. Планувалося з цим хором якнайшвидше виїхати в гастрольне турне по світу, щоб українською піснею і мистецтвом народного співу голосно заявити про новонароджену державу Україну.

    У Музичнім відділі, керувати яким з 01.01.1919 року лідери Директорії запросили К.Стеценка, почалась спішна й дуже кропітка робота з укладання законопроекту про Капелу та отримання фінансування на цю важливу справу. Над цим К.Стеценку довелося витратити достатньо багато організаційних зусиль, хоча не забував він також і про роботу з заснування державного симфонічного оркестру, про розробки законопроектів про Державну Оперу у Києві і музичних факультетів при державних університетах, статутних документів Вищого Музичного Інституту ім. М.Лисенка, хорових і музичних товариств, про підтримку діяльності Національного хору м.Києва, організацію регентських і педагогічних курсів для учителів співу. Окрім урядової роботи встигав Кирило Григорович займатися і творчими справами. Так, наприклад, архіви зберегли нам відомості про концерт з двох відділень Першого Українського Національного хору для козаків Української Республіканської армії за його участю, що відбувся в театрі «Бергоньє» м.Києва 05.01.1919 року.

      І хоча в машинописній програмі концерту, як ми бачимо, хоровим диригентом помилково вказаний «П.Стеценко», усім зрозуміло, що це був саме Кирило Стеценко, а не його брат. Є також відомості про участь К.Стеценка і в інших концертах, які проводилися у січні 1919 року у Києві. Але головним творчим і організаційним завданням новопризначеного керівника Музичного відділу була робота з підготовки і організації турне Української республіканської капели.

Спочатку К.Стеценко організував проведення виборів диригента майбутньої капели, які  відбулися за участі найкращих українських композиторів того часу. На засіданні було висунуто  4 кандидата на цю посаду (О.Приходька, М.Леонтовича, О.Кошиця і самого К.Стеценка). Коли всі інші претенденти  зняли свої кандидатури, одностайно регентом гастрольної капели було обрано О.Кошиця. Відразу Музичним відділом було проголошено конкурс і сформована художньо-адміністративна комісія для відбору співаків з найкращими голосами для поїздки у турне. Архіви ІР НБУВ [10,1] зберегли нам машинописний протокол одного з засідань цієї комісії від 28.01.1919 року, зміст якого наводиться нижче:

   

                                                                         ПРОТОКОЛ

  засідання Художньо-адміністративної Ради Української Республіканської Капели

                                                                           

                                            

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        від 28/І с.р.

                                                        присутні: О.Приходько, К.Стеценко, Г.Тучапський та П.Щуровська

Розглядали справу про затвердження членів Капели

                                                       Постановили:

                З  28 січня 1919 року затвердити на посаді членами Капели:

  д.д. Терпило Марину, Микішу Анастасію, Трефільєву Юлію, Бутовську Галіну, Барвінську Ліду, Броунс Ніну, Чабаненко Євдокію, Кіріченко Юлію, Татарова Юрія, Дяченка Григорія, Кіріченка Юрія, Шевченка Василія, Стахова Дениса, Судака Володимира, Миколайчука Кирила, Бесараба Теофана  з платнею 600 карбованців на місяць,

Антонович Антоніну – з платнею 650 карб. на місяць;

Педу Андрія – з платнею 550 карб. і 150 карб. за завідування бібліотекою, а разом  – 700 карб.  на місяць.

Останній (Педа) – з 18 січня 1919 р.

                                                                      Члени Ради:                     Підписи

      

    Згадане затвердження членів капели відбувалося у надзвичайно складних-суспільно-політичних умовах. Тільки 25 січня 1919 року законопроект про Капелу став законом, а наступного дня до околиць Києва вже підходили більшовики. Тому цього дня було оголошено загальну евакуацію населення на інші контрольовані військами УНР території, через що Київ тоді покинуло дуже багато людей. Виїхав вранці того дня з Києва до Тернополя і О.Кошиць, який повідомив К.Стеценка про те, що за таких умов без коштів «надії на Капелу нема ніякої» [10,1]. Здавалося, що прорив Червоної Армії і від`їзд багатьох урядовців УНР та її Державної Скарбниці до Вінниці зруйнував плани організаторів акції з гастролями капели. Але К.Стеценко, який безпосередньо проводив зіспівування хористів капели, продовжував ще плекати надії на успіх місії. І доля винагородила його.

            Несподівано  запеклий опір січових стрільців на околицях київської Дарниці на тиждень зумів стримати вступ більшовиків до міста і дав можливість К.Стеценку відправити О.Приходька до Вінниці за виділеними Держскарбницею для капели коштами. За рахунок отриманих коштів 4 лютого 1919 року К.Стеценку вдалося організувати евакуацію капели до Кам`янця-Подільського. На жаль, паніка евакуації вплинула на те, що значна частина з 100 попередньо відібраних найкращих співаків не виїхала з капелою. Тому К.Cтеценку нашвидкуруч довелося добирати інших співаків до її складу. Через це з ним до Кам`янця-Подільського вирушили переважно хористи його Національного хору м.Києва. 

   Слід зазначити, що К.Стеценко намагався зробити для успіху гастрольної поїздки капели все можливе, незважаючи на надзвичайно складне військове становище України у той час. Згодом у своїй доповіді Головноуправляючому Справами Мистецтв та Національної Культури Міністерства Народної освіти УНР від 26.03.1919 року він опише всі ті заходи Музичного відділу, яким він керував, з організації у лютому-березні 1919 року майбутнього успішного турне капели. Зокрема, у т.зв. «Докладі» він повідомляв своєму керівнику:  «Музичний відділ має  честь довести до Вашого відома, що  «Українська республіканська Капела», організована Музичним відділом згідно Закона з 24 січня 1919 року, від`їхала 24-го цього березня за кордон для артистичної подорожі по Західній Європі. В своєму складі Капела має 80 чоловік артистів-співаків (20 душ має бути добрано в Галичині), канцелярію з 7 чоловік (адміністратор, завідуючий господарством, діловод, канцелярист І рангу, машиністка і 2 курьєри), і Дирекцію з 5 чоловік (Головний Диригент, Помішник Диригента, професори співів, акомпаніатор.

Музичним Відділом і Дирекцією Капели вжиті були всі заходи, щоб Капела одержала всі асигновки на закордонну подорож і щоб подорож ця відбулась в можливих сприятливих обставинах. Капела крім того має свого імпресаріо, який їде вперед по наміченому маршруту і впорядковує все потрібне для виступів Капели.

Музичний відділ для цієї подорожі Капели приготував кілька статей про українську музику в перекладах на французьку та німецьку мови, які мають бути вміщені в газетах тих міст і сторін, де Капела  виступатиме з концертами, а також лібрето, програми концертів Капели. Музичним відділом, крім того, із складу членів Капели організовані агітаційні гуртки, завданням котрих є скрізь при всякій нагоді, розповідати за кордоном про Україну чи письменно чи словом і тим допомагати нашим Державним інтересам, утворюючи про Україну прихильну для нас громадську думку.

Музичний Відділ виклопотав від Міністерства Закордонних Справ листи і накази до наших місій і посольств за кордоном, щоб вони допомагали всіма залежними від них способами Капелі» [11,1].

      У доповіді К.Стеценко також зазначав, що «Всі члени капели володіють більш-менш практично французькою мовою, для чого на протязі місяця щоденно їм читались лекції французької мови в Кам`Янці; 10 душ (з вищою освітою) з членів Капели володіють французькою мовою цілком досконально. Німецьку мову знає майже половина членів Капели (українці-галичани). З Капелою їде двоє перекладників-фаховців.

Музичним відділом виданий Капелі наказ, аби Дирекція її збирала для архиву Музичного відділу всі рецензії, афіші, програми, статті про Капелу і Українську музику, які будуть вміщенні в закордонній пресі» [11,2].

У Кам`янці-Подільському, куди на підводах через проблеми з залізницями прибули члени капели, К.Стеценку довелося терміново докооптувати її іншими новими співаками з Поділля і Галичини. Фактично, це був вже зовсім другий склад капели на відміну від київського варіанту відбору. Тому, коли через два тижні, дізнавшись про виїзд капели з Києва, її віднайшов у Кам`янці-Подільському О.Кошиць, він був дуже незадоволений привезеним «хоровим дрантям» [10,1]. Маючи важкий амбіційний характер, він почав часто конфліктувати з цього приводу з окремими хористами і К.Стеценком, виставляти йому, як керівнику Музичного відділу, багато претензій. Мало того, часто їх спілкування переходило виключно у офіційний стан, про що  свідчать декілька віднайдених в  архівах ІР НБУВ листів О.Кошиця цього періоду до К.Стеценка.

          К.Стеценко добре знав складний характер О.Кошиця, намагався без потреби не загострювати свої відносини з ним. Так, як важливість місії Капели досить добре ним усвідомлювалася, то він під час перебування її у Кам`янці-Подільському і короткого турне містами ЗО УНР  намагався всіляко полагоджувати всі конфлікти між регентом і хористами,  делікатно стримував різкість їх творчого керівника у спілкуванні з підлеглими. Натомість, О.Кошиць вимагав повної свободи в ухваленні рішень щодо діяльності капели. Розуміючи, що через це справа з виїздом колективу до Європи може опинитися під загрозою, К.Стеценко згодом таки змушений був поступитися перед амбіціями О.Кошиця, віддати йому всі важелі керування хоровим колективом і виїхати для подальшої роботи до Рівного, де з квітня 1919 року розмістилися урядові структури Директорії УНР. Спогади О.Кошиця і архівні матеріали ІР НБУВ висвітлюють окремі делікатні моменти під час від`їзду К.Стеценка зі Стрия і прощання між композиторами наприкінці березня 1919 року. Ніхто з них не здогадувався, що вони прощаються навічно.

       Під час праці у Рівному звертає на себе увагу робота К.Стеценка з заснування місцевого Національного хору.  Про це свідчить його звернення, як керівника Музичного Відділу Головного управління Мистецтв та Національної культури Директорії УНР, до Подільської Губерніальної Народної Управи з проханням надіслати ноти і документацію для заснування Національного хору в м.Рівному, текст якого наводиться нижче:

«Головне Управління Мистецтв та Національної Культури

Відділ музичний

№527 б

__  дня 1919 р.                                До Подільської Губерніальної Народної Управи

Музичний Відділ Головного Управління Мистецтв та Національної культури просить Музичний відділ подільського земства надіслати йому найскорше:

1)      10 примірників статуту Національних українських Хорів і 

2)       по одному комплекту нот видання Музичного відділу Головного Управління Мистецтв та Національної культури. – Ці матеріали потрібні для заснування Національного хору в м.Рівно.

Рахунок на ноти просимо подати.

Голова Муз. Відділу                 К.Стеценко

Адреса: м.Рівно, Вол. Губернія, Міністерство освіти, Музичний відділ [24,1]».

   Зміст вищенаведеного листа свідчить про неабияке піклування К.Стеценка національними справами у будь-якому місті України, куди його закидувала доля. А про те, як на урядових посадах УНР К.Стеценко піклувався про талановитих українців, красномовно свідчить епізод з проханням тодішнього диктатора ЗО УНР Є.Петрушевича до Міністерства народної освіти УНР в Кам`янці-Подільському, куди воно разом з іншими структурами держапарату переїхало у червні 1919 року. На листі західноукраїнського керівника щодо необхідності призначення стипендії поручику Української Галицької Армії Роману Придаткевичу можна прочитати особистий надпис рукою Кирила Григоровича : «Д. Придаткевич – дуже талановитий і яко скрипак подає великі надії. В інтересах штуки гаряче піддержую його просьбу. К.Стеценко. 3.ХІ.1919.»[ 24, 36].

 На жаль, через різкі зміни військового становища на фронтах України у ІІ-й половині 1919 року К.Стеценку довелося закінчити свою урядову працю, полишити Кам`янець-Подільський і повернутися до Києва. Після відходу з нього денікінців і повернення до влади більшовиків, Кирило Стеценко, як Голова музичного відділу Міністерства освіти за Директорії УНР не міг розраховувати на державну роботу в апараті нових радянських органів влади, тому більше сконцентрувався, як свідчать архівні документи на роботі в учительській семінарії і церковних справах.  З архівного листа К.Г.Стеценка П.О.Козицькому від 24.12.1919 року щодо його пропозиції увійти до складу хорової ради одного з церковних хорів м.Києва ми дізнаємося також, що він влітку цього року встиг прослужити деякий час священиком у військовій установі [2,2 ] і вже потім влаштувався на педагогічну працю.

 Далі у житті К.Стеценка, головним чином, була праця в музично-хоровій секції кооперативного «Дніпросоюзу» і його зв'язок з державними структурами УНР перервався. Хоча незабаром у житті композитора був ще один короткотривалий період співпраці з Директорією УНР, коли у травні-червні 1920 року за допомогою поляків у Київ повернулася українська влада. Багато хто з українських діячів сприйняв прихід українсько-польських військ за остаточне визволення і вони з великим піднесенням взялися за національно-культурне подвижництво. Серед таких діячів був і Кирило Стеценко. Саме у цей час ним було створено музику до стрілецьких пісень «Чуєш, брате мій» і «Кей ми була карта». В архівах ІР НБУВ зберігся також протокол наради українських музичних діячів (таких, як Блуменфельд, Глієр, Яворський, Беклемішев, Акименко-Степовий, Товстолужський,  Гайда,  Миць,  Кривусів тощо) від 11.05.1920 року у справі реорганізації музичного навчання на Україні за участю К.Г.Стеценка [13,1-2]. З його змісту випливає, що на згаданому засіданні К.Стеценко висловив принципову думку про потребу піднесення музичного навчання на належну височінь в нових умовах і необхідність «утворення при вищій науковій школі-університетові особливого музичного факультета, де б розроблявся ідейно-науковий бік справи і давалося вище закінчення освіти для музичних діячів всяких фахів і напрямків»[13,1]. Він просив всіх учасників наради «обміркувати детально цю справу» і «представників консерваторії та муз.-хор. Інституту обговорити це питання в своїх установах», аби мати до наступних зборів через п’ять днів  «повний і різносторонній матеріал для вирішення справи» [13,2]. Як бачимо, він гадав, що українська влада повернулася надовго і тому слід негайно вирішити декілька організаційних питань з розвитку національної музики з «ідейно-наукового боку справи». До того ж, державні структури Директорії УНР, що ненадовго повернулися на власну територію, протягом травня-червня 1920 р. встигли виділити значні суми на розвиток музичної і театральної справи на Київщині, Волині та Поділлі, фінансово підтримати численні хорові аматорські колективи України [21,21].

     В церковних справах він також активно підтримав українську лінію і пішов, як свідчать архівні документи, на повний остаточний розрив з російським священицтвом. Тому то єпископат РПЦ Київської єпархії 3 травня 1920 року видав Указ щодо заборони священику К.Стеценку служити богослужіння в Софіївському соборі м.Києва через попередню участь в україномовних богослужіннях [14,1]. К.Стеценка ці московські «заборони» не зупинили і він продовжував активно займатися справами Старокиївської парафії та українського автокефального церковного руху, співати церковні розспіви і служити Служби Божі на українській мові.

По упадку ж і відступу від Києва українсько-польських військ на Поділля та поверненні більшовицької влади К.Стеценко повністю переключився на роботу з підготовки турне Першої мандрівної капели «Дніпросоюзу» по містах, станціях і селах Лівобережної України. На цьому, фактично, остаточно і закінчився період тісної співпраці Кирила Стеценка з Директорією УНР. Хоча знайдене в архівах запрошення йому від 4 липня 1920 року від Державної Академії мистецтв УНР з проханням прибути на засідання її Ради Міністрів для розгляду мистецьких питань і у цьому питанні не дозволяє поставити крапку та вимагає додаткового дослідження [6,1].

                                             Використана і рекомендована література:

 1. Вісник державних законів для всіх земель УНР. К.: 29 січня, 1919.

 2. ІР НБУВ, ф.І., №36908

 3. ІР НБУВ, ф.І., №40226.

 4. ІР НБУВ, ф.62,№111

 5. ІР НБУВ, ф.62,№121

 6. ІР НБУВ, ф.62,№129

 7. ІР НБУВ, ф.62,№163-164

 8. ІР НБУВ, ф.62,№187

 9. ІР НБУВ, ф.62,№193

10. ІР НБУВ, ф.62,№196

11. ІР НБУВ, ф.62,№199

12. ІР НБУВ, ф.62,№201

13. ІР НБУВ, ф.62,№211

14. ІР НБУВ, ф.62,№224

15. ІР НБУВ, ф.62,№225

16. ІР НБУВ, ф.62,№288-289

17. Розовик Д.Ф. Українське культурне відродження в роки національно-демократичної революції (1917-1920). К.,2002.

18. Последние новости. Кіевъ, 2 января, 1919.

19. Стеценко К. Спогади. Листи. Матеріали // Упорядкування Є.Федотова. – К.: Музична Україна,1981. – 480 с.

20. ЦДАВОВУ, Ф.2457, Оп.1, спрв. 74.

21. ЦДАВОВУ, Ф.2582, Оп.2, спрв. 181.

22. ЦДАВОВУ, Ф.3689, Оп.1, спрв. 7.

23. ЦДАВОВУ, Ф.3689, Оп.1, спрв. 18.

24. ЦДАВОВУ, Ф.3689, Оп.1, спрв. 24.

25. ЦДАВОВУ, Ф.3894, Оп.2, спрв.1247.

•ОКРЕМІ ЦІКАВІ ФАКТИ  І ВІДОМОСТІ З ІСТОРІЇ УНР

                                  ІСТОРІЯ УНР В ДАТАХ

◙  20.11.1917 р. – урочисте проголошення Української Народної Республіки  ІІІ-м Універсалом Центральної Ради, проведення реорганізації Південно-Західного фронту в Український фронт та взяття влади в 9-ти губерніях, в яких більшість становили українці;

◙ 23.11.1917 р. – утворення Українського генерального штабу, проголошення ним перепідпорядкування йому всіх збройних формувань в Україні;

◙  25.11.1917 р. – проведення в Україні виборів до Українських Установчих Зборів УНР, отримання перемоги на них Українським блоком (УСДРП і УПСР); 

◙  05.12.1917 р. – заснування і урочисте відкриття Української Академії мистецтв;

◙  11.12.-12.12.1917 р. – під керівництвом Генерального секретаря військових справ УНР Симона Петлюри подавлено другу спробу Петроградської влади (перша була 08.11.1917р.) організувати більшовицьке повстання у Києві, внаслідок чого всі більшовицькі агітатори були повністю роззброєні чи арештовані;

◙  17.12.1917 р. – висунення Раднаркомом Радянської Росії першого ультиматиму Центральній Раді УНР з погрозами військового вторгнення;

◙  19.12.-20.12.1917 р. – невдалі спроби більшовиків через скликання Всеукраїнського з`їзду рад переобрати склад Центральної Ради, відхилення останньою ультиматиму Раднаркому РФСРР;

◙  25.12.1917 р. – організація за допомогою Радянської Росії більшовицького заколоту у Харкові, спроба проголосити іншу Українську радянську республіку;

◙  31.12.1917 р. – відставка С.Петлюри з посади Генерального секретаря військових справ УНР через конфлікт навколо самочинного затвердження  ним Статуту «Української Народної Армії»;

◙  22.01.1918 р. – проголошення УНР незалежною державою ІV-м Універсалом Центральної Ради;

◙  29.01.1918 р. – бій проти більшовицьких агресорів під Крутами;

◙  09.02.1918 р. – заключення Берестейського мирного договору між УНР і державами німецько-австрійського блоку;

◙  18.02.1918 р. – початок наступу німецьких військ на Східному фронті вглиб України  через невиконання Радянською Росією рішень про виведення своїх військ з теренів УНР;

◙  02.03.1918 р. – вступ німецьких і українських військ до Києва;

◙  03.03.1918 р. – підписання Брест-Литовського мирного договору між РСФРР і Німеччиною, залишення російськими більшовиками території УНР;

◙  28.04-29.04.1918 р. – повалення влади Центральної Ради УНР самопроголошеним гетьманом Павлом Скоропадським і утвердження в Україні гетьманату;

◙  15.05.1918 р. – ухвалення  міністром шляхів гетьманської Української Держави Б. Бутенком  наказу про перейменування староцарських назв залізниць України (Південно-Західної залізниці -- на Правобережну, Південної - на Слобідську, а Катеринославської – на Запорізьку);

◙  05.07.1918 р. – відкриття за межами Української Держави роботи І з'їзду Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У);

◙  27.07.1918 р. – взяття урядом П.Скоропадського під варту С.Петлюри після його виступу з вимогами ліквідації поміщицького землеволодіння на зборах сільськогосподарських товариств

◙  23.08.1918 р. – ухвалення П.Скоропадським наказу про формування Окремого загону Січових стрільців з 4 піших і 1 кулеметної сотень, легкогарматної батареї, кінної розвідки й технічних підрозділів у містечку Біла Церква під командуванням полковника Є. Коновальця і наглядом військового міністерства Української Держави;

◙  12.11.1918 р. – звільнення П.Скоропадським С.Петлюри з під арешту на вимогу німців і українських демократичних організацій;

◙  13.11.1918 р. – утворення повстанської Директорії УНР через чутки про наміри гетьмана сполучити Українську Державу федеративним союзом з білогвардійською Росією;

◙  13.11.1918 р. – проголошення Радянською Росією одностороннього денонсування умов Брест-Литовського миру через революційні події в Німеччині та Україні;

◙  14.11.1918 р. – проголошення П.Скоропадським до українського народу т. зв. «федеративної грамоти»;
◙  15.11.1918 р. – проголошення Директорією УНР  відозви і Універсалу головного отамана військ УНР С.Петлюри до населення України про початок збройного повстання проти політики проросійського уряду гетьмана П.Скоропадського і ухваленої  т. зв. «федеративної грамоти»;

◙  16.11.1918 р. – початок збройного виступу проти гетьмана П.Скоропадського загону січових стрільців у Білій Церкві, встановлення ними республіканської влади у містечку;

◙  17.11.1918 р. – переїзд штабу Директорії УНР з Білої Церкви до Фастова;

◙  18.11.1918 р. – перемога республіканських військ Директорії УНР над білогвардійськими дружинами і сердюками П.Скоропадського у Мотовилівському бою;

◙  23.11.1918 р. – зупинення наступу на Київ республіканських військ, проведення Директорією щоденних консультацій з німецьким командуванням щодо їх невтручання у конфлікт на стороні гетьмана П.Скоропадського;

◙  24.11.1918 р. – урочисте відкриття гетьманськими міністрами Української академії наук;

◙  01.12.1918 р. – підписання у Фастові Попереднього Акту майбутньої Злуки між УНР і ЗУНР в одну Соборну Українську державу;

◙  11.12.-12.12.1918 р. – переговори очільників Директорії УНР з представниками зольденратів і німецького командування в Козятині, досягнення домовленості про їх невтручання у внутріішньоукраїнське військове протистояння, новий наступ на Київ повстанських республіканських військ;

◙  14.12.1918 р. – вхід республіканських військ до Києва, перехід влади до Директорії УНР;

◙  01.01.1919 р. – проголошення урядом Директорії УНР автокефалії Української православної церкви і її незалежності від Російської православної церкви;

◙  18.01.1919 р. – прибуття  до Києва  офіційної депутації ЗУНР у складі О.Бурачинського,                     Д. Вітовського, С. Вітика, С. Витвицького, І. Мирона, Я. Олесневича, І. Санделяка, Т. Старуха,                В. Стефаника, Л. Цегельського та інших на чолі з Л. Бачинським;

◙  22.01.1919 р. – проголошення на Софіївському майдані  у Києві Акту Злуки між УНР і ЗУНР;

◙  24.01.1919 р. – ухвалення  Трудовим Конгресом і Директорією УНР рішення про створення Української республіканської капели (УРК) під керівництвом К. Стеценка і О. Кошиця для організації гастрольного пропагандистського турне з українськими піснями по Європі;

◙  28.01.1919 р. – прогошення Директорією УНР звернення «До народів усього світу» з обґрунтуванням права України бути представленою на Паризькій мирній конференції, яка розпочала свою роботу у Франції;

◙ 11.02.1919 р. – обрання С.Петлюри одноосібним головою Директорії УНР  після усунення В.Вінниченка від влади через крайні ліві погляди і постійні розходження з більшістю;

◙  31.08.1919 р. – вступ до Києва передових частин УГА (Української Галицької Армії) під командуванням генерала Антона Кравса, проведення ним важких переговорів з денікінським генералом Бредовим, заключення  тимчасової військової угоди про розмежування позицій (на підставі якої УГА залишила Київ, Васильків, Фастів і відступила на демаркаційну лінію Попільня — Сквира);

◙  24.09.1919 р. – ухвалення спільною нарадою Директорії УНР і Диктатури ЗУНР у Кам’янці-Подільському декларації про необхідність збройної боротьби з денікінцями;

◙  21.04.1920 р. – підписання Варшавського договору між Польшею і УНР про  спільну боротьбу проти більшовиків (поляки добилися від С.Петлюри в договорі визнання їх права на окуповані землі ЗУНР);

◙  06.05.1920 р. – вступ підрозділів польської армії і військ УНР до Києва, відновлення української влади в столиці України;

◙  10.06.1920 р. – залишення підрозділами польської армії і військ УНР Києва;

◙  18.11.1920 р. – на останньому засіданні на підконтрольній українській території у волинському містечку Фрідріхівці Рада Народних Міністрів УНР  ухвалила рішення про перехід армії і урядових структур до Польщі;

◙  21.11.1920 р. – останні українські солдати з боєм залишили територію України в району прикордонної лінії Волочиськ-Підволочиськ по р.Збруч.

               

                               Матеріали рубрики опрацьовані і підготовлені до друку Мондзелевським Е.А.

• АРХІВНІ МАТЕРІАЛИ І ОСТАННІ ДОКУМЕНТАЛЬНІ НАДХОДЖЕННЯ МУЗЕЮ

Фонди ЦДАВОВУ. Павло Христюк, «Замітки і матеріяли до історії української революції 1917-1920 pp.», Відень, 1921 p., том III, ст. 133. Фрагмент Універсалу Симона Петлюри. Заклик Головного Командування Революційних військ Директорії УНР на Чернигівщині і Полтавщині, 1918 рік

                           

                                                  УНІВЕРСАЛ СИМОНА ПЕТЛЮРИ*

                  По наказу Директорії Української Республіки, я, яко верховний главнокомандуючий, закликаю всіх українських солдат і козаків боротися за державну самостійність України, проти зрадника, бувшого царського наймита, генерала Скоропадського, самочинно присвоївшого собі права гетьмана України. По постанові Директорії, Скоропадський оголошений поза законом за утворені ним злочинства проти самостійности Української Республіки, за знищення її вільностей, за переповнення тюрем найкращими синами українського народу, за розстріл селян, за руйнування сіл і за насильства над робітниками і селянами. Всім громадянам, мешкаючим на Україні, забороняється під загрозою військового суду допомагати кровопивцеві генералові Скоропадському в тіканні, подавати йому споживання і захисток. Обов’язок кожного громадянина, мешкаючого на Вкраїні, арештувати Скоропадського і передати його в руки республіканських властей.

               

Гетьманські розпорядження і накази по військах касуються; військові частини гетьмана Скоропадського, аби усунути даремного кровопролиття і розрухів, повинні перейти до лав військ Республіки, вслід за тими, які вже перейшли.

Війська Республіки мають на меті дощенту знищити лад, заведений гетьманським урядом, знищити нагайку, на яку він спирався до останнього моменту. В цю велику годину, коли на всьому світі падають царські трони, визволяються народи, коли на всьому світі селяни і робітники стали панами, в цю хвилину ми, брати козаки, хіба дозволимо собі піти з поміщиками, з гетьманським урядом проти своїх батьків? В цю велику годину ви, брати козаки, хіба осмілитеся служити запроданцям, котрі самі продавались і хотять Україну продати недавнім царським міністрам Росії, її пануючій клясі — безробітному російському офіцерству і мародерам, що скупчились у контрреволюційне кубло на Дону?...

                                         [Уривок [15 листопада 1918 p., Б. Церква]*

____________

* У своїй праці П. Христюк наводить цей уривок з публікації «Известия Центр. Исп. Ком.» ч.256(520), 23.XI.1918. Він пише, що цей «Універсал» Петлюра оголосив у Білій Церкві майже одночасно з відозвою Директорії, без згоди решти членів Директорії.

                                                                                      

                                                                                                                                                                                                                                                              

Фонди ЦДАВОВУ. Свідоцтво С.Петлюри як члена Генерального Секретаріата Центральної Ради від 05.07.1917 року 

ЦДАВОВУ, Ф.1065, Оп.1, спр.38, арк.1.  Постанова Директорії УНР від 14.01.1919 року про звільнення урядовців всіх відомств, які були призначені на свої посади за часів Гетьманщини. Машинопис.

                                                                             Постанова

                   про звільнення урядовців всіх відомств, призначених за часів Гетьманщини

     14.01.1919 р.

  Всі урядовці всіх відомств, як в центральних урядових інституціях, так і на місцях, призначені за часи Гетьманщини, негайно звільняються з своїх посад. Нове призначення деяких з них може бути тільки по спеціальним докладам відповідних начальників, при умові рекомендації їх громадськими організаціями чи відомими громадянами.

Виконання цієї постанови за суворою особистою відповідальністю накладається на відповідних начальників, від яких залежить призначення.

Постанова вводиться по телеграфу. Про виконання негайно сповіщати по відповідних інстанціях.

                                                     Голова Директорії В. Винниченко

                                                            Член-секретар Ф. Швець

З оригіналом згідно:

Директор канцелярії [Підпис]

Діловод [Підпис]

                                                            

                                                     

  ЦНДБ ЦДА України, п.№5219. Розпис депутатів на Трудовий конгрес УНР по губерніях України

                                                                    Роспис по губерніям

депутатів від селянства, робітництва і трудової інтелігенції на Трудовий Конгрес

         Губернії                                                        Депутати від

	Селянства	Робітництва	Труд. інт.	Разом
Київщина Поділля Харківщина Херсонщина Волинь Чернігівщина Полтавщина Катеринославщина Таврія Холмщина, Підляшшя і Поліська округа Всеукраїнського залізничного з`їзду Всеукраїнського поштово-телеграфного зїзду разом	50 47 50 37 46 42 46 31 14 14 - - 377	12 8 11 11 10 9 8 12 3 4 20 10 118	5 4 4 4 4 3 4 3 1 1 - - 33	67 59 65 52 60 54 58 46 18 19 20 10 528
Від Західної Української Республіки (Галичина, Буковина та Угорщини Русь)	-	-	-	65
Разом				593

Голова Директорії:  [В.] Винниченко

Члени:  [С.] Петлюра

[Ф.] Швець

[О. ] Андрієвський

[А.] Макаренко

                                                                                                                                                                                                                                                           

ЦДАВОВУ, Ф.1429, опис 1, спр. 4, арк. 38-39. Ультиматум-відповідь Директорії УНР на ультиматум Раднаркома від 05.01.1919 року. Машинопис.

                                                                       Ультиматум Совнаркому.

                            Відповідаючи на ноту комісара закордонних справ з дня 5 січня 1919 р.,

                              Директорія Української Народної Республіки заявляє слідуюче:

Заява комісара закордонних справ, начеб російське військо не вступає на територію України, після провірених звісток, виявляєтьсяабо нарочитим перелицованням правди, або цілковитим непоінформованням комісара закордонних справ.

В районі Харкова оперує регулярне військо Совітської Російської армії, рекрутуються вони переважно з китайців, лотишів, мадярів та росіян. Тому і друга заява комісара закордонних справ, начеб це військо складається з українців, виразно не згоджується з дійсністю.

Це китайсько-лотишське військо, проходячи по території Української Республіки, пустошить села, грабує у селян та всіх мешканців всеньке майно, ладує на граби, грузять на захоплені потяги й відсилають у Росію.

Представників Української Народної влади та окремих людей української народності, селян, робітників, інтелігенцію лотиші й китайці розстрілюють без ніякого суду, дико знущаючись над ними. З огляду на те, що згадане вище лотишсько-китайське військо утримується на кошт російського уряду й вривається в межі Української Республіки, посягаючи на життя й добро робітників та селян України, а з другого боку, з огляду на те, що комісар закордонних справ Російської Республіки виразно уникає

відповісти просто на питання, поставлене йому урядом України про мету цього нападу совітського війська на Україну, Директорія Української Народної Республіки востаннє питає уряд Російської Республіки, що мусять означити це наступання російського війська та їхнє поводження на території

України, як на завойованій землі.

При тому Директорія вважає необхідним додати слідуюче. Комісар закордонних справ, заперечуючи, що російське військо робить напади на Україну, одночасно пропонує урядові Української Народної Республіки увійти в мирні переговори на умовах переміни курсу внутрішньої політики українського уряду відносно партії комуністів та ради робітничих депутатів.

З цього передусім випливає, що російський уряд, не маючи ніякого на це права, вмішується у внутрішні справи українського народу, по-друге, силою китайських та лотишських штиків намагається завести в Україні такий лад, який є бажаним російському уряду.

На це Директорія заявляє, що не дозволить нікому за плечима українського робочого народу рішати його долю. Влада на Україні належить і буде належати до українського робочого народу, себто до цих робочих класів його, котрі утворюють основу цілого, соціально-економічного та національного життя на Україні, а саме — до робочого селянства, яке становить 80% всього населення, до робітників та робочої інтелігенції. Конгрес робочого народу, згідно зі значінням кожного класу пропорції, матиме

в Українській республіці цілковиту повну власть й право остаточного означення форм влади, як у центрі, так і на місцях. Тим часом російський уряд ставить як умову замирення передати владу на Україні Раді робітничих депутатів, себто іншими словами, цілий робочий український народ бажає піддати під владу міського робітничого класу і то лише тій частині його, котра зветься «большевиками», класу, який становить не більш 4% всього населення. Причому робітничий клас України в більшості складається з російських напливових елементів, котрі прибули сюди під час війни.

Таким чином, утворення цих так званих большовицьких рад, на які налягає російський уряд, віддало б всеньке робітниче українське селянство та інтелігентний пролетаріат під диктатуру фабричного, численністю незначного, пролетаріату, а державність України на примху прихожого елементу.

          

               09.01.1919 р.

З оригіналом згідно:

Директор канцелярії [Підпис]

Діловод [Підпис]